ПІДСУМКИ ПРАВОПИСНОЇ ДИСКУСІЇ
Микола Скрипник

Скликана за почином політбюра ЦК Комуністичної партії більшовиків України, за постановою Уряду Української Соціялістичної Радянської Республіки конференція в справі українського правопису 1927 року мала инший характер, инший склад, иншим темпом працювала і довела до инших наслідків. За період 80 років маємо смугу культурного розвитку України, назначилася історична лінія, перейшла доба демократичних й національних революцій і сталася пролетарська Жовтнева революція. Палкі дебати на конференції, що в них члени конференції: філологи, учителі, письменники й політики боронили своїх думок, нічого спільного не мали з схоластикою й педантизмом попереднього культурного періоду України. В цих пропозиціях почувалося живе життя. Філологічні пропозиції мали своє політичне значіння, за філологічними формулами фонем і графем почувалися залізні кроки міліонних мас робітників та селян, що йдуть до культури і потрібують остаточного й категоричного вирішення українського правопису як передумови для завойовання культури масами. Три головніших потреби повинна була мати конференція, розглядаючи правила українського правопису, а насамперед знайти найліпші й найголовніші вирази правопису самої української мови та її властивости: не мова для правопису, - а правопис для мови. Правопис лише тоді має значіння, коли він дає можливість кожному письменному виявити легко на письмі свої думки, не витрачаючи зайвих сил на вивчення штучних граматичних правил, а це значить, що правопис мови відповідає властивостям її. Як писав я в 1926 році в своїй передмові до перекладу Ленінових «Двох тактик», приходилося уникати ухилів в 2-х напрямках, що мають місце при виданні українського правопису: прагнення шляхом правопису відрізнити українську мову від польської, або від російської мови, залежно від тої чи иншої орієнтації, яка є у тих чи инших представників нашої науково-суспільної думки. Постанова Раднаркому УСРР від 23-го липня 1925 року про те говорила виразно: у своїй праці Державна Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є сінтезом основних народніх діялектів. Державна Комісія в своїй передмові до свого проекту правопису заявила: «Комісія намагалася лише точно формулювати правила правопису і мови з метою усунути розбіжності, що з'являються в наслідок в українській літературній мові різних діялектів, впливів, звичок». Можна визнати що, конференція виконала це завдання дати в правописі вираз властивостям самої мови і тим дати можливість робітникам і селянам, що вчаться письму, виявити свої думки на письмі без штучних правил правопису, а згідно з властивостями самої мови. Друге завдання, що стояло перед комісією, це знайти такі шляхи в правописі, що дали б змогу як найшвидче та і найпростіше вивчити правописну справу і просунути її як найширше в маси трудящих. Тут перед конференцією вставали так чи инакше обгрунтовані різноманітні домагання, думки та течії. Одна група членів конференції, наприклад, домагалася провести для української мови латинський правопис, чи хоча б уживати його паралельно з сучасною абеткою. Мені не доводиться тепер виявляти політичний сенс тієї пропозиції, оскільки вона означає своєрідний европеїзм й наближається до всім нам відомого й навіть обридлого «хвильовизму» чи пак «шумськізму». Дійсно заведення латинської абетки нині є фактом всіх тюркських народів СРСР, в Азербайджані, Туркменістані, Узбекістані, в Татарській республіці і у гірських народів Кавказа тощо. Правильно також, що латинська абетка значно спростила би український правопис, але автори тої пропозиції не зважили найголовніше того, що мілійони народів наших уже знають нашу звичайну абетку. Отже справа не в тому, щоб переучувати людей, що уже знають українську звичайну абетку на новий альфабет, а в тому, щоб яко можна скоріше навчити писати тих, що ніякої абетки не знають.

Частина №4
Повернутися