Йдучи кладовищем, зазвичай важко відірвати очі від могильних каменів. Цей давній, ще до тієї революції, із майже стертими написами. Цей покосився, могилка вщент заросла, а там подалі, в глибині - залишилися тільки контури - померла людина, помер камінь і згодом померла навіть могила. А цей хоч старий, а прибраний, ходять, памʼятають…І дати. Чому твій мозок автоматично рахує? 2016-1929 = 87. Пожила людина. Відчуваєш спокій з домішкою заздрості. Наче строк це досягнення. 2014-1975 = 39. Молода. Жаль. Наче підсумок або вирок. 2022 - 1988 = 35. Ще жити й жити. Наче число це висновок, що все говорить про людину, його нагорода і його хрест. 2023 - 1978 = 45. Мій однолітка. Могила поряд з твоїми. Фото в формі. Киянин, можливо навіть десь бачилися. І не хочеш, але відчуваєш, що він тут замість тебе. І твоя провина, що тобі 46, а йому завжди тільки 45. Це число його вічний подвиг. Те, що, якщо Бог дасть пережити цю війну, ти ніколи, ні на хвилину не можеш забути, ним виправдане твоє життя і даний йому зміст.Якщо під впливом побуту, протистоянь, сварок внутрішньовидовоі боротьби мене раптом охоплює цинізм, втома, байдужість, лінь або страх, - йду на кладовище, де під прапорами замість мене лежать люди, які без зайвих слів миттєво повертають до тями, вертаючись втрачений на мить сенс.