ПроявленістьТак як тут дуже вузьке коло людей, то я можу бути тут відверта. Хоч тут. Сьогодні зранку до мене прийшла думка, чому я все не можу вийти на сцену. Як колись. Одна. В чомусь леопардовому або чорному, з червоними губами або на каблах. Хоч я так сильно це любила. Мене запросили на фотосет, просто фотограф з інстаграма. І я реально не поняла, чому. Чому мене? Що я можу дати фотографу, який фоткає красивих худих людей? Ну, і я сіла думати цю думку, чому мене так це здивувало і поняла. Що я безмежно стала боятися проявлятися.Винувата, звісно, глобально, в цьому війна. Бо, на початку вторгнення, я взагалі нічого не боялась, ані відповідальності, ані нереальних проектів, ані відчайдушних ідей. Але, з часом, від кількості задач і ахуя, ти стираєшся. І зменшуєшся до розміру того, що може вивезти твоя психіка. Та світова норма хейту, яка випала в нашій країні за останні часи, всім вам відома. Дуже складно у нас бути публічним. Ти постійно вигрібаєш за все, щоб ти не робив. Просто все, що ти робиш - все погано. Ніяк ти не можеш дотягнутися до гарної оцінки нашого криштально-чистого суспільства в білих плащах. І я згадала той благодійний концерт в Ірландії, коли я ще виступала російською мовою, бо пройшов всього 1 місяць від початку повномасштабного і поки ми всі рятували своїх дітей і починали збирати перші гроші не було часу вчити мову. І от там, на тому концерті, жінка підняла скандал з приводу цього і здається, ось там, я схлопнулась. Я більше не хотіла виходити на сцену. До людей, які не розуміли, що ми всі, хто на сцені, виступаємо, як бродячій цірк, без житла, без грошей, з дітьми в колясках, які ми губимо в аеропортах.І після того, я все менше і менше почала виходити на сцену, раділа, коли на мене не вистачило часу, коли переносили концерт.Ну, і звісно я почала ховатися. Я почала придумувати проекти, де проявляється хтось інший. Хтось, будемо називати речі своїми словами, сміливіший. Олена, Вова, Саша. І мені дуже було комфортно в цій ролі. Я здобула дуже багато навичок, навичилась управляти процесами, монтувати, працювати в ПТС, управляти різними командами, думати наперед, загоювати конфлікти, звільняти людей, шукати гроші, брати відповідальність за все, що було в кадрі перед людьми і партнерами, шукати той самий смак унагі в контенті, робити вірусні роліки, короче, багато всього. Але. Проявлятись я все одно не вміла, тому назву для продакшна Гаріпова продакш (боже, як мені було складно наважитись на це) придумала Іванка і настояла на тому. Я настільки не хотіла замовляти графіку для цього, що просто написала карандашом на клаптику Поліного альбома. Ну і зазвичай я не розповідаю, скільки я роблю роботи, наскільки в ахує від того моя родина і я сама. За перший проект, я набрала 11 кілограм, просто тому що, може бути, хотіла бути вєсомою. Щоб мене побачили. Потім я схаменулась, стала менше знову, але тепер мені дуже потрібна була вдячність за те, що я роблю. Хоч я роблю це не для того. Короче, на вагах компенсації постійно хтось страждав. І, в сновноному, я))))Сьогоднішний ранок з цією думкою, що все моє вигорання, все моє небажання щось робити і розпочинати нове, я думаю про те, що мені треба врешті решт проявитися.Чи я знаю, як це зробити?))))Чи працюють старі механізми? Для мене і в принципі?Як я буду це починати робити, я не знаю.Для початку, я почну тут в телеграмі скидувати те, що я пишу в стол. І, може, колись, ви побачите мене там, де мені місце. На кухні. ))))))