Повідомлення telegram каналу - @garikkorogodskiy

Я НЕ ПАМʼЯТАЮ ВІЙНУ
Майже три роки, а в моїй голові уламки, шматочки, якісь сполохи.
Памʼятаю день по звільненню Бучу-Ірпінь-Гостомель-Бородянку, але крізь пелену. Ось ціла вулиця у битій техниці, ось діти в Бородянці, які просять цукерки. Нас попередили – цукерки є, а нашо вони дітям – ніхто не знає, бо в них тих канхвєт повна хата. Лише потім розтлумачили, що цукерки не солодке, вони лікують стрес.
Памʼятаю, як їздили у села Чернігівщини одразу як вигнали рускіх. Дядьку памʼятаю, який дядько, міцний дідуган.
– Ото самольоти кружляють над селом й кидають бомби, два, інколи три. Може вони в боулінга грають, цілять в три хати з різних боків села. В мою теж. До 5 вечора кидають, ми з онукою у підвалі сидимо, я вирив. А з 5-ої до ранку я хату починяю.
– А шо у вас прорізь під дзвінок на щитах, якими обшили хату, вище за дзвінок? Кривенько якось.
– Була на місці. Але просіла землю. Люди витримують, земля ні.
– Ви вдвох? А де батьки онуки?
– Де, де. Борща їси будете?
Памʼятаю, як мене майже зʼїли, коли у твітері поставив не того смайлика на загиблого воїна. Як накинулися всім світом, 4000 репостів. Було ніяково.
Поїздки до військових, особливо Ізюм по звільненні. Братські могили з номерами машин замість імен. Могилу, де 4 покоління лежать разом, це не можу забути.
Кавун, який передали воїни з Херсону, якому радіє Шая, яка з того дня подорослішала вдвоє.
Листи російським воїнам від дітей, Козача Лопань. А наші таки листи носять на серці.
Вистави у прикордонних містах, Миколаєві–Херсоні–Харкові.
Танк на Оболоні під вікном тещі.
Тещі вже немає, Фіми нашого собаки теж.
Завтра їду до Харкова, виступаю перед студентами, заїду до військових.
Майже три роки, а як одна мить.
Все памʼятаю і нічого водночас.
Але.
В мене звичка – будь-що хуйове записую. І людей.
Блокчейн, йоба.