​Мартін Макдона не жартує, щоб полегшити біль. Він забирає у глядача способи від нього захиститися

У «Залягти на дно в Брюгге» двоє найманих убивць ховаються після проваленої справи. Один із них випадково вбив дитину й не бачить для себе майбутнього. Інший отримав наказ убити напарника. Здавалося б, це матеріал для безпросвітної трагедії. Але герої сперечаються про красу Брюгге, ображаються через дрібниці й поводяться так, ніби опинилися не між провиною та смертю, а в найгіршій туристичній відпустці у своєму житті.

Це не спосіб дати глядачеві перепочинок від темряви. У Мартіна Макдони гумор виконує складніше завдання: не дозволяє темряві стати простою.

У розмові з BFI Макдона пояснював, що його смішні репліки — не просто приколдеси. Щоб репліка працювала, вона має бути правдивою. А під час монтажу він шукає варіант, де смішне й правдиве збігаються.

Це важлива різниця. Звичайний жарт можна вирізати зі сцени, і сюжет майже не зміниться. У Макдони гумор росте з того, ким є персонаж. Рей у Брюгге смішний через свою нетерплячість, дитячу прямоту й нездатність приховати роздратування. Але ті самі риси роблять його провину болючішою: перед нами не абстрактний убивця, а жива, часом нестерпна людина, яка раптом усвідомила непоправність власного вчинку.

У «Трьох білбордах за межами Еббінґа, Міссурі» той самий механізм не дає перетворити Мілдред на бездоганний символ материнського горя, а поліцейського Діксона — лише на зручне уособлення зла. Вони жорстокі, смішні, жалюгідні, винахідливі й суперечливі. Гумор їх не виправдовує. Він забирає у глядача комфортну дистанцію, з якої легко винести остаточний вирок.

У «Банші Інішерина» розрив дружби починається майже як абсурдна побутова ситуація: один чоловік просто повідомляє іншому, що той йому більше не подобається. Падрайк знову й знову намагається з'ясувати, чи вони не посварилися, чи не сталося непорозуміння. Ці повторення смішні, бо він ставиться до емоційної катастрофи як до задачі, в якій десь мусить бути правильна відповідь. А потім ця комічна логіка веде до відрубаних пальців, згорілого будинку й зруйнованого життя.

Саме тому насильство в Макдони так часто здається водночас шокуючим і безглуздим. У тому ж інтерв'ю BFI він говорив, що перестрілка в «Семи психопатах» мала показати дитячу, дурну і сентиментальну природу жорстоких чоловіків. Але справжній фінал фільму інший. Макдона каже, що ще з моменту, коли герой Коліна Фаррелла заявляє, що хоче написати сценарій про мир і любов, було ясно: історія мусить увійти в тихе, рефлексивне місце, куди її веде лінія Ганса. Інакше, за його словами, усе насильство цілком безглузде, а фільм лишився б просто комедійним жанровим бойовиком.

Сміх повертає цей вимір. Він показує, що людина не перестає бути смішною, коли страждає, і не перестає бути людиною, коли робить страшне. У житті трагедія теж рідко витримує чистий тон: хтось недоречно жартує на похороні, свариться через дурницю під час кризи або формулює найболючішу думку сміховинно незграбно. Та зрештою гляньте скільки приколів і мемів ми продукуємо в такі страшні часи.

Макдона не використовує гумор, щоб полегшити біль. Навпаки — забирає у нас прості способи від нього захиститися. Якщо монстр смішний, а жертва буває жорстокою, історію вже не можна звести до одного морального ярлика. Доводиться дивитися на персонажів довше. І саме тоді трагедія стає більш нестерпною.

📝Придбати ґайд «Сторітелери»

🎬Підпишись на game of stories