Повідомлення telegram каналу - @fws_fws

«ГОСПОДИ, ПОШЛИ НАМ ДОЩУ!»
Зрідка буває, коли рясні дощі відвідують Ялту і Урзуф! Але так буває не кожного року. Частіше Ялта (румейськ. Ялі́та) і Урзуф (румейськ. Маджя́рь) потерпають від посухи (румейськ. ксірасі́я), коли дощу не буває місяцями, а сухий гарячий вітер витягає останню вологу з ґрунтів, лишаючи рослини в’янути від спраги (румейськ. дъі́пса).
В такі часи надазовські греки зверталися до двох «способів» виклику дощу на свої спраглі посіви: церковного, коли проводилась хресна хода з молитвами до Господа про посилання дощу, і народного, який є залишком дохристиянського минулого.
Церковний обряд полягав у проведенні хресної ходи селом та полем. Учасниками хресної ходи виступали здебільшого жінки, які здіймали руки до неба і невпинно промовляли молитовні слова, що починалися рядками «Ті́ріе, елє́йсун! Ті́ріе, врє́ксі!» (з румейськ. «Господи, помилуй! Господи, пошли дощу!»).
На чолі хресної ходи йшов священик (румейськ. «папа́сь») селищної церкви (румейськ. «ґлісі́я»), який окроплював водою всіх, хто виходив з домівок назустріч.
Господарі, повз чиї домівки проходила така хресна хода, виносили з оселі та віддавали трохи муки, яєць, калачів, грошей. Зібрані продукти після закінчення хресної ходи, зазвичай, передавалися нужденним.
А іноді надазовські греки вдавалися до іншого обряду, центральним персонажем якого виступає так звана «пірпіру́на».
Схожий ритуал відомий в Греції, на Балканах, в Україні, в Прибалтиці під різними назвами. Так, на першій світлині зображена «перперу́на» з м.Воніца (Греція). Друга світлина зроблена у Фракії (Греція).
«Пірпіру́на» – дівчина-сирота, яка росла без батька. Дівчину густо – від голови до п’ят – оповивали різними рослинами, виноградною лозою, гілками з листям, квітами. Цим вбранням дівчина уособлювала природу, яка жадає дощу.
На роль пірпіруни обирали дівчинку сирітку (румейськ. «арфані́»), оскільки вважали, що так Бог (румейськ. «Утъйо́с») скоріше змилостивиться.
Пірпіру́на прямувала селом від домівки до домівки, її супроводжували жінки і дівчата, які виконували ритуальний танок і співали пісню, що починалася словами «пірпіру́на пурпата́» (з румейськ. «пірпіруна ходить»).
З кожного подвір'я назустріч виходили господарі й виливали на пірпіруну трохи води з горняти або глечика (румейськ. «мастрапа́»). Іноді господарі зрошували пірпіруну за допомогою решета: решето (румейськ. «ко́шчінь») підіймали над пірпіруною, зверху наливали води, колихаючи решетом. Так імітували дощ (румейськ. «вруши́»). Пірпіруна ж мала крутитися навколо себе, щоб краплі води падали додолу.
Після цього господарі давали дівчині трохи муки, м'яса, яєць, калачів, грошей, частину з яких дівчина лишала собі, частину роздавала біднякам.
Після виконання цих обрядів люди чекали дощу. А коли дощ таки починався, то всі раділи і дякували Богові.