А це трохи спостережень від першої особи з Ірану, де продовжується війна.64-річний Габріеле Пін - ексгравець Парми й Лаціо та асистент Чезаре Пранделлі на Євро-2012 - приніс чемпіонство Естеглялу в 2022-му, а з минулого літа працював директором в Сепахані.І він на свої вуха чув, як впали перші бомби:"Ми щойно повернулися з Тегерана й мали вихідні. Раптом гравці почали писати: "Містере, що відбувається? Нас зняли з літака. Люди тікають". Тоді впали ракети, що мали вбити Хаменеї. США та Ізраїль розпочали бомбардування. Я був в Ісфахані - там вони вдарили по ядерному об'єкту, що за 200 км. Бомба, яка впала за 20 км від міста, мабуть, мала відлякати зівак. Зі мною був Бранко, тренер воротарів. Ми зібрали валізи, стрибнули у бус, який повіз нас на Туреччину. Допомога Ніколаса, нашого італійського агента, була вирішальною. Нам знадобилося 2 години, щоб виїхати з міста. Люди штурмували заправки й магазини. Молодь на вулицях танцювала, бо надійшла новина про смерть Хаменеї. А тоді весь зв'язок різко обірвали". Дорога з Ісфахану до Туреччини не лише довга, а й складна в кліматичному сенсі - їхати треба горами."Ми їхали більше 15 годин поспіль на повній швидкості. І ще зупинялися на заправки. На кожній була тригодинна черга. І гори. Ми виїхали при +18, а приїхали у -18. Коли на кордоні попросили паспорт, я не зміг його дістати. Пальці відморозив. Добре, що солдат впізнав у мені тренера Естегляла. Вони чекали те чемпіонство 9 років. Той солдат попросив фото на пам'ять. Я нічого не мав проти, аби лише поскоріше вибратися". Зі слів Піна, простих іранців режим аятол турбує значно більше, ніж бомбардування, на які вони навіть покладають певні надії."Перси - милі, щедрі, культурні люди. Багато молоді. Хлопець з мого готелю після зміни діставав книжки й готувався до іспиту, дуже хотів виїхати і працювати інженером. Він дивом пережив грудень. Ми в ту пору зачиняли віконниці, бо статися могло що завгодно. Страшно. Уряд вимкнув інтернет, щоб відео не потрапило в мережу. Молодь і жінки були на передовій, а на ранок за партами вже нікого не було. Зникали студенти, викладачі. Я жив прямо навпроти в'язниці Евін, де Махсу Аміні закатувати, бо неправильно носила ту хустку. Зараз найбільший страх іранців не війна, а те, що коли вона закінчиться, про них забудуть. У режиму 5 млн послідовників, що забрали свободу у 90 млн людей. А вони заслуговують на краще життя. І у них прекрасна країна. яку варто відвідати. Клянуся, Ісфахан має красу самого Риму..."