в голову лізуть якісь модерн-філософські мюслічи можна жити, граючись? от без зайобів постійних. невже бути дорослим — означає втрачати грайливість в усьому? коли я помічаю, що надто серйозно ставлюсь до чогось, мені прям дурно стає. це не про відповідальність, повірте, вона у вища за мене. це про відчуття легкості. якого хріна ми її втрачаємо з роками? окей, може бути втома. але я почав досліджувати себе: коли я кажу, що я втомився, я ніби себе програмую на це. коли я затрахався просто, але не думаю, що я втомився, мені прям ок. дурне таке, ліг, поспав і далі летиш. треба — включився, зробив, перемкнувся на режим легкості. не треба оце собі придумувати якусь зайву шляпу про дорослішання, бо мені здається ми просто перетворюємось на наших батьків (ми всі їх любимо, так)наголошую — питання в тому, щоб жити легше. граючись. нашу ідентичність та унікальність весь час намагаються знищити, з самого дитинства. я не хочу її втрачати навіть зараз, не здався ще. мені іноді кажуть, що я важко пояснюю, що мене іноді складно зрозуміти. тому якщо я тут шифр якийсь знову написав — питайте