(За мотивами вірша Рудольфа Отто Вімера)
​Широка дорога. Чорний асфальт.
Шум вантажівок і вітру свист.
А на тому боці — затишок й рай,
Соковита трава і зелений лист.
​Гусениця не знає страшних масштабів,
Вона не рахує секунди й ризики.
Вона не будує складних проєктів,
Не бачить попереду довгого списку.
​Вона просто дивиться крізь шум і пил
Туди, де чекає її мета.
І робить крок. Без зайвих зусиль.
І шлях поволі розквіта...

​Бувають кризи, які здаються безмежними. Наче цей розпечений асфальт, над яким мчить потік автомобілів.
Здається, що шансів немає, а перешкода — непрохідна.

​Сьогодні ця метафора — чудовий місток до переоцінки того, як ми проживаємо власні складні періоди.
​Як часто ми зупиняємося перед власною «шестиметровою дорогою» лише тому, що намагаємося одразу прорахувати всі можливі небезпеки?
Наш розум будує стіни зі страхів, ми множимо масштаб перешкоди на свої сумніви — і програємо у власній голові ще до того, як ступимо на асфальт.
​Але для будь-якої трансформації не потрібно бачити весь шлях до кінця й одним стрибком долати прірву. Достатньо лише розгледіти свій «зелений берег» на протилежному боці й зробити один-єдиний наступний крок. Непоквапливо, без паніки.

​Подивіться на свої нинішні виклики крізь цю переоцінку:
​• Яку «шестиметрову дорогу» у своєму житті ви зараз вважаєте непрохідною?
• І який найменший крок ви можете зробити просто зараз, щоб почати свій рух?

Світлячки🌞