Якщо його вбила ракета, то за який таємний гріх? А дитина, що спала в Києві, і стеля впала на неї вночі, — за який гріх? А мати, що вийшла по хліб і не повернулася?

Я мовчав.

— Отож, — сказав він. — Ти ніколи не скажеш цього про своїх. І ніхто з нас не посміє. Ми скажемо: невинна кров, мученики, Бог прийняв їх. І правильно скажемо. То чому ж про того священника хтось сміє казати інакше? Тільки тому, що він далеко? Тільки тому, що він іншої Церкви? Тільки тому, що його смерть зняли на камеру?

Вежа Силоамська падає не тільки в Єрусалимі. Вона падає в Києві, в Харкові, в Гуаякілі. І щоразу Господь каже те саме: не шукайте винного серед мертвих. Шукайте покаяння серед живих.

---

Ти кажеш: світ бачив. Так. Раніше людина помирала, і знали про це село та родина. А тут — весь світ. Отець Паїсій казав, що добрий Бог забирає людину в найкращу для неї хвилину: або коли вона готова, або коли бачить, що далі буде гірше. Ми не знаємо, котра з цих хвилин була його. Але подумай, де застала його смерть. Не в шинку, не в сварці, не в гріху, а біля престолу, під час служби, з молитвою на вустах, на другий день після свята свого священства. І не просто з молитвою — зі словом про смерть на вустах. Він стояв перед людьми і готував їх до того, до чого, сам того не знаючи, за мить прийшов першим. Багато хто з наших ченців просив би собі такої кончини.

І ти, отче, теж священник. Ти теж щодня стоїш під Хрестом. Чи думав ти, що й тебе смерть може застати там? І чи не була б це найкраща смерть для священника — біля престолу, а не деінде?

І застала його не як грім із неба, а через Хрест. Люди бояться цього, кажуть: страшно, знак гніву. А я тобі скажу: Хрест ніколи не був знаряддям Божого гніву. Хрест — це знаряддя Божої любові, на якому Бог дав убити Себе. Хрест важкий. Кожен священник це знає: він несе його все життя, а в цього той Хрест упав на плечі буквально, тілесно. Не тлумач цього як прокляття. Тлумач як таємницю, перед якою треба замовкнути.

---

Тепер про тих, хто скаже: «таємний гріх, Бог покарав прилюдно».

Був у пустелі авва Мойсей. Покликали його судити брата, що згрішив. Він узяв дірявий кошик, насипав піску і пішов. Пісок сиплеться позаду нього. Питають: що це, авво? А він: «Мої гріхи сиплються позаду мене, і я їх не бачу, а прийшов сьогодні судити чужі гріхи».

Отці Добротолюбія одностайні в цьому. Авва Дорофей учив: хто звинувачує себе, той знаходить спокій усюди; хто звинувачує інших, той не знайде його ніде. Хто знає таємний гріх іншої людини? Тільки Бог і її сповідник. А ти, отче, сповідник, ти знаєш, скільки всього носить у собі кожна людина. І знаєш, що навіть тобі не все відкрито. То як може хтось у коментарях знати те, чого не знає навіть сповідник?

А той, хто прилюдно приписує мертвому прихований гріх, сам чинить гріх прилюдний: судить замість Бога, і судить того, хто вже стоїть перед Богом і не може відповісти.

Святитель Ігнатій Брянчанінов, а він був суворий, ти знаєш, і до інославних був суворий, — так от і він учив, що суди Божі незбагненні і що пам'ять смертна є початком мудрості. Не розгадувати чужу смерть, а готувати свою. Ось що з цього беруть отці. І ось що, до речі, казав людям і той священник за хвилину до смерті. Пам'ять смертна. Вона в нього була. Не кожен із тих, хто його судить, може сказати це про себе.

---

Тепер про інших, що скажуть: «католик, там нема благодаті, от і результат».

Слухай уважно, бо тут легко збрехати в будь-який бік. Ми — православні. Ми не ховаємо, що віримо: повнота Церкви — в Православ'ї. Про це говорять відкрито, з болем і з любов'ю, і це розмова чесна. Але є дві різні речі: розмова про віровчення і суд над душею конкретної людини. Перше нам дозволено. Друге нам заборонено.

Отець Серафим Роуз, що сам прийшов до Православ'я з далекого шляху, писав суворо про помилки Заходу. Але він же казав, що наша справа — не тріумфувати над чужим падінням, а плакати й молитися, бо й нас судитимуть за те, що ми мали більше, а дали менше. Кому більше дано, з того більше спитають. Ти, православний, стоїш у повноті — то й відповідь твоя буде суворіша. Не радій, що вежа впала на іншого.