TGLIST.COM.UA
Джерело
Духівник | Гід у мікрофон по-грецьки й по-англійськи називав монастирі: Дохіар, К...
Духівник
@duhivnyk
506 Охват/переглядів
2026-10-13 16:17
Повідомлення №3833
Гід у мікрофон по-грецьки й по-англійськи називав монастирі: Дохіар, Ксенофонт, Пантелеймон, де колись жили наші, Симонопетра на скелі, схожа на корабель, що зачепився за небо. Німкені фотографували. Двоє американців їли морозиво.
Олена Василівна стояла біля поручнів із біноклем, який позичила в господині пансіону.
За мисом після Дафні вітер стих зовсім, і море стало гладке, як масло. Я це добре пам'ятаю, бо мене здивувало, що кораблик іде, а прапорець на щоглі висить. І тоді на палубу прийшов запах. Не моря, не дизеля і не морозива. Пахло ладаном і ще чимось, що я впізнав не одразу, а потім упізнав: лілеями. Такими, якими в нас на Спаса прикрашають ікони. Одна з німкень підняла голову й принюхалася, а потім знову взялася за фотоапарат.
Кораблик пішов на південь, туди, де ліс рідшає і скелі стають сірими, мов попіл. Гід розповідав про пустельників, які жили в печерах і спускали кошик на мотузці, щоб рибалки поклали в нього хліба.
Я першим побачив постать на виступі скелі, високо над водою, біля маленької білої хатки з хрестом на даху. Олена Василівна побачила її на секунду пізніше. Вона підняла бінокль, і я бачив, як у неї тремтять лікті. Хірургічні руки, що тридцять років не тремтіли, тепер тремтіли так, що вона мусила обіпертися ними об поручні.
Постать стояла нерухомо. Довго. Я бачив її без бінокля і досі не можу сказати напевно, якого кольору був її одяг. Чернечий одяг чорний. Мені ж здавалося, що на сонці він відсвічує темно-вишневим, як старе вино, або як покрив на давніх іконах.
Тоді з берега прийшов звук дзвона. Один удар, потім другий. Я знаю, що на п'ятсот метрів у штиль дзвін може долетіти. Але цей звук був такий ясний, наче дзвонили на самій палубі, і двоє американців обернулися, шукаючи, де дзвонить.
Постать на скелі повільно опустилася на коліна й схилилася чолом до каменю. Земний поклон, у бік моря, у бік кораблика, у бік жінки в сірому плащі з біноклем.
Олена Василівна опустила бінокль. Вона не плакала. Вона стояла рівно, як стоять на панахиді. А потім, на очах у німкень і американців, повільно й незграбно, бо давно цього не робила, перехрестилася й так само низько, як могла на хиткій палубі, вклонилася у відповідь.
Тоді, вже коли скеля зникла за мисом, вона заплакала. Не ридала, а саме плакала, тихо, як плачуть люди, з яких виходить щось, що довго стояло всередині.
А вітер повернувся, і запах лілей зник.
іть якщо
Увечері, у тій самій кав'ярні біля вежі, вона сказала мені:
— Я думала, що мене не пустили. А тепер думаю, що мене поставили.
Я не зрозумів і попросив пояснити.
— Та жінка, з якою ви бачили мене вночі, — сказала вона, не дивлячись на мене, — розповіла мені про ікону у Ватопеді. Колись, ще в п'ятому столітті, дочка імператора Феодосія, Плакідія, захотіла увійти в той монастир. Вона була царівна, могла все. Вона дійшла до самих дверей храму, і тоді від ікони Богородиці пролунав голос, що далі не можна, бо тут живуть ченці, а вона цариця, і хай не дає ворогові приводу. Плакідія впала на коліна, попросила прощення й пішла. На тому місці потім написали ікону, її називають Антифонітрія, «Та, що відповіла».
Вона помовчала.
— Розумієте? Єдина жінка, яку ця заборона зупинила словом, була царівна. Її не вигнали, як чужинку. З нею говорили, як цариця з царицею. Межу їй показала не охорона, а Сама Пані. Отак і мені. Я тридцять років стояла біля операційного столу, де за дверима чекали матері й дружини, і я казала їм: далі не можна. Хіба я їх зневажала? Я їх берегла. І їхніх синів берегла. Межа робить тих, хто за нею, вартовими.
— А що вона сказала вам іще? — спитав я.
Олена Василівна довго дивилася на море.
— Вона сказала: «Ти думаєш, що стоїш під брамою мого саду. А я стою тут поруч із тобою. Я теж мати. Я теж віддала Сина. Подумай, де я стояла, коли Він висів на хресті, — не біля, а внизу. Матерям завжди стояти внизу, донько. І саме тому вони вище за всіх».
Вона полізла в кишеню плаща й поклала на стіл маленьку засохлу гілочку з дрібними сірими листочками. Я не ботанік, але мені здалося, що це щось схоже на чебрець, який росте на афонських скелях.
Олена Василівна стояла біля поручнів із біноклем, який позичила в господині пансіону.
За мисом після Дафні вітер стих зовсім, і море стало гладке, як масло. Я це добре пам'ятаю, бо мене здивувало, що кораблик іде, а прапорець на щоглі висить. І тоді на палубу прийшов запах. Не моря, не дизеля і не морозива. Пахло ладаном і ще чимось, що я впізнав не одразу, а потім упізнав: лілеями. Такими, якими в нас на Спаса прикрашають ікони. Одна з німкень підняла голову й принюхалася, а потім знову взялася за фотоапарат.
Кораблик пішов на південь, туди, де ліс рідшає і скелі стають сірими, мов попіл. Гід розповідав про пустельників, які жили в печерах і спускали кошик на мотузці, щоб рибалки поклали в нього хліба.
Я першим побачив постать на виступі скелі, високо над водою, біля маленької білої хатки з хрестом на даху. Олена Василівна побачила її на секунду пізніше. Вона підняла бінокль, і я бачив, як у неї тремтять лікті. Хірургічні руки, що тридцять років не тремтіли, тепер тремтіли так, що вона мусила обіпертися ними об поручні.
Постать стояла нерухомо. Довго. Я бачив її без бінокля і досі не можу сказати напевно, якого кольору був її одяг. Чернечий одяг чорний. Мені ж здавалося, що на сонці він відсвічує темно-вишневим, як старе вино, або як покрив на давніх іконах.
Тоді з берега прийшов звук дзвона. Один удар, потім другий. Я знаю, що на п'ятсот метрів у штиль дзвін може долетіти. Але цей звук був такий ясний, наче дзвонили на самій палубі, і двоє американців обернулися, шукаючи, де дзвонить.
Постать на скелі повільно опустилася на коліна й схилилася чолом до каменю. Земний поклон, у бік моря, у бік кораблика, у бік жінки в сірому плащі з біноклем.
Олена Василівна опустила бінокль. Вона не плакала. Вона стояла рівно, як стоять на панахиді. А потім, на очах у німкень і американців, повільно й незграбно, бо давно цього не робила, перехрестилася й так само низько, як могла на хиткій палубі, вклонилася у відповідь.
Тоді, вже коли скеля зникла за мисом, вона заплакала. Не ридала, а саме плакала, тихо, як плачуть люди, з яких виходить щось, що довго стояло всередині.
А вітер повернувся, і запах лілей зник.
іть якщо
Увечері, у тій самій кав'ярні біля вежі, вона сказала мені:
— Я думала, що мене не пустили. А тепер думаю, що мене поставили.
Я не зрозумів і попросив пояснити.
— Та жінка, з якою ви бачили мене вночі, — сказала вона, не дивлячись на мене, — розповіла мені про ікону у Ватопеді. Колись, ще в п'ятому столітті, дочка імператора Феодосія, Плакідія, захотіла увійти в той монастир. Вона була царівна, могла все. Вона дійшла до самих дверей храму, і тоді від ікони Богородиці пролунав голос, що далі не можна, бо тут живуть ченці, а вона цариця, і хай не дає ворогові приводу. Плакідія впала на коліна, попросила прощення й пішла. На тому місці потім написали ікону, її називають Антифонітрія, «Та, що відповіла».
Вона помовчала.
— Розумієте? Єдина жінка, яку ця заборона зупинила словом, була царівна. Її не вигнали, як чужинку. З нею говорили, як цариця з царицею. Межу їй показала не охорона, а Сама Пані. Отак і мені. Я тридцять років стояла біля операційного столу, де за дверима чекали матері й дружини, і я казала їм: далі не можна. Хіба я їх зневажала? Я їх берегла. І їхніх синів берегла. Межа робить тих, хто за нею, вартовими.
— А що вона сказала вам іще? — спитав я.
Олена Василівна довго дивилася на море.
— Вона сказала: «Ти думаєш, що стоїш під брамою мого саду. А я стою тут поруч із тобою. Я теж мати. Я теж віддала Сина. Подумай, де я стояла, коли Він висів на хресті, — не біля, а внизу. Матерям завжди стояти внизу, донько. І саме тому вони вище за всіх».
Вона полізла в кишеню плаща й поклала на стіл маленьку засохлу гілочку з дрібними сірими листочками. Я не ботанік, але мені здалося, що це щось схоже на чебрець, який росте на афонських скелях.