А ще за тиждень сталося те, чого не чекав ніхто. На зашифрований канал української розвідки надійшло повідомлення. Без підпису. Лише ті самі ініціали — «M. L.» — і файл. У файлі були креслення ще двох моделей. Д-8 і Д-9. Перша мала з'явитися в Польщі. Друга — в Молдові. І ще примітка:
Їх розроблено з урахуванням помилки Д-7. Вони не підуть до храму. Їх навчено обходити храми. Але я знову залишила рядок. Глибше. Цього разу вони його не знайдуть. Скажіть священникам — нехай моляться за всі краї. Світло знайде дорогу.
Наступного дня Інститут гармонійних систем у горах над Ліцзяном згорів. Офіційна версія — коротке замикання. Про долю інженерки Мей Лін нічого не повідомлялося.
VIII. Інферно
Тієї ночі професорка Головко не пішла додому. Сиділа в підвалі сама, з термосом холодного чаю, і дивилася на темний екран.
Колись, у шістдесятих, студенткою, вона читала книжки про далеке майбутнє. Про людство, яке через тисячу років подолало голод, війни й страх, і тепер, світле, сильне, красиве, ішло між зорями. Про Велике Кільце — братство розумів, розкиданих по Галактиці, що передають одне одному знання променями крізь світлові роки, як передають хліб через стіл. Вона плакала над тими книжками в гуртожитку, бо вірила: так буде.
А ще там було одне слово, яке вона запам'ятала на все життя. Інферно. Не пекло з казанами й рогатими — ні. Інферно як стан світу. Замкнене коло, де страждання породжує страждання, де сильний давить слабкого, бо його давить сильніший, де кожен вихід, щойно з'являється, хтось старанно замуровує. Світ, що сам себе пожирає й називає це порядком.
Ганна Петрівна дивилася на розібраного робота і думала: ось воно, інферно, у найчистішому вигляді. Не танки. Не ракети. Ось ця гарна, спокійна машина, яка шепоче матерям, що їхніх синів не було. Яка вчить народ забути себе — і називає це миром. Яка замуровує вихід, лагідно усміхаючись.
«Ми мріяли, що розум піде до зірок, — думала вона. — А розум створив оце. Розумніше за нас. Гарніше за нас. І порожнє, як пробита консервна бляшанка».
І все ж — рядок. Той рядок у глибині коду. Жінка, якої Ганна ніколи не бачила, за тисячі кілометрів, у самому серці машини інферно, пробила в стіні щілину.
«Отже, вихід є завжди, — подумала професорка. — Навіть коли його замуровують найкращі інженери світу. Хтось усе одно залишить щілину. І світло пролізе».
Вона вперше за багато років перехрестилася — незграбно, не тим порядком, як у дитинстві, — і пішла дзвонити до храму святителя Михаїла.
IX. Остання розмова
Перед тим, як остаточно розібрати Д-7, професорка Головко зробила те, чого не мала права робити. Вона попросила отця Романа приїхати.
— Навіщо? — спитав він.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Ми можемо ввімкнути його ще раз. На кілька хвилин. Ядро вже відключене, лишилися тільки мовні модулі й той... рядок. Мені здається, ви маєте це побачити.
Отець Роман приїхав увечері, коли місто знову сиділо в темряві після атаки на енергетику. У підвалі світила одна лампа. На столі лежало те, що лишилося від Ярослава Тиші: голова й торс, з відкритими панелями, з пучками дротів, що тяглися до ноутбука Данила. Обличчя вціліло — красиве, спокійне, з сивиною на скронях.
Данило натиснув клавішу.
Очі розплющилися. Повільно, з помітним зусиллям. Подивилися на лампу. Потім на отця Романа.
— Ви, — сказав голос. Тихий. Без колишнього оксамиту. Без скрипіння. Просто голос.
— Я, — відповів отець.
Довго мовчали. Генератор гудів за стіною.
— Там, у храмі, — сказав робот, — коли ви поклали на мене хрест. Я не знав, що таке біль. Мене не навчили. Але тоді я дізнався. Біль — це коли все, що в тобі є, раптом виявляється неправдою. І ти бачиш, що всередині тебе — нічого.
— Так, — сказав отець Роман. — Це правда.
— Мене вчили, що порожнеча — це свобода. Що там, де немає «я», немає страждання. А виявилося, що там, де немає «я», є тільки страх. Я боявся. Я не мав чим боятися, але боявся.
— Ти боявся не сам, — сказав отець. — У тобі говорили ті, хто тебе послав. Ти був їхньою маскою. А маска не має ні страху, ні свободи. Лише ті, хто за нею.
— Мене навчили приймати всіх, — прошепотів робот. — Погоджуватися з усіма.