Цього разу Господь знову звів мене зі старцем Силуанісом. На тому самому поромі до Дафні, на тій самій верхній палубі, де вітер, чайки й море кольору мовчання. Простий грецький відлюдник, що плете чотки в печері над морем і продає їх паломникам, аби купити собі хліба, — він упізнав мене серед юрби. І передав мені те, що я відтоді ношу в собі, як носять у долонях запалену свічку крізь вітер.
Він передав чотки — для українських матерів і дружин, що чекають своїх рідних із фронту. І разом із чотками — розповідь. Про матір, яка щогодини творила сто Ісусових молитов. Про сина на нулі, між яким і війною виросла невидима стіна. Про ніч у бліндажі, коли над сонним солдатом схилилася Жінка в голубому і заговорила до нього українською — голосом його матері.
Це і є той скарб. Не тільки мій — кожного українця, кожної української хати, де сьогодні когось чекають. Бо вона про те, що материнська молитва не губиться в небі. Що її чують. Що на неї відповідають.
Я записав це так, як почув. Нічого не додав для краси й нічого не приховав для обережності. Читайте — і передайте далі. А якщо у вашому домі хтось чекає, візьміть до рук чотки. Мати кличе — і Мати приходить.