​​ГОВОРИТИ ТРЕБА

Давайте чесно. Останнім часом мені все менше хочеться писати про ситуацію всередині України. Такі тексти для мене виглядають все більш позбавленими сенсу. Бо який резон писати про корупцію влади, про нехтування законами та про гроші у мішках, якщо глобальної реакції не буде? Ні, звісно, ми бачимо як після чергового корупційного скандалу присідають чиновники ОПУ, тікають за кордон генпрокурори та як банки відмовляються перелічувати гроші застав (з таким щойно стикнулася Ірина Мудра та Вадим Столар). І так, я чудово розумію, що боротьба з корупцією це не голлівудський бойовик, де весь сюжет веде до певного антикорупційного Аустерліцу після якого всі живуть довго і щасливо.

Боротьба з корупцією, це як виводити мишей або пацюків з хати (завдяки фронту, я детально знаю як це робиться). Процес це довгий і непростий, вибудовується чітка система захисту, порушення деталей якої (наприклад, побратим став підгодовувати котика) ламає всю систему.

Але існує сувора реальність. Україна – воює, і наразі війна з ЛБЗ та з прифронтової зони перемістилася до крупних міст. Київ і більшість обласних центрів вже смакують тим самим життям, яким Харків, Суми та Запоріжжя живуть роками. Москва убиває інфраструктуру у нашому тилу – залізниці, паливну інфраструктуру, логістику. Звісно за якийсь час все це налагодиться, так само як налагодилося у прифронтових зонах. Але очевидно, коли ідеться про виживання держави, стає не до розмов про корупцію.

Поки іде війна, на переміни сподіватися марно. Виборів не відбудеться, про це говорить навіть не влада, а опозиція, яка погодилася, що допоки війна, вибори не на часі. Бо забагато проблем суто технічних.

Чиновницьку вертикаль призначає та сама влада. На прикладі Федорова влада продемонструвала, що на лайт-протести, штибу «картонкових акцій» влада чхати хотіла, вона їх просто ігноруватиме, та залагоджуватиме напівмірами, типу заміни головкома. Статистика стабільно малює владі рівень довіри більший за 50% і я вважаю, що це правда. Бо так, хтось завжди підтримує діючу владу, хтось підтримує верховного головнокомандувача під час війни, а хтось просто люто ненавидить Петра Порошенка – пропаганда постаралася.

Проте.

Існує причина чому не говорити про корупційні оборудки влади та нехтування владою законом, означає гробити майбутнє України і робити примарними перспективи перемоги. 

Справа в тому, що Україна істотно залежить від допомоги союзників. І чим більше Москва розносить нашу інфраструктуру, тим більш важливою стає для нас допомога Заходу. І от саме отриманню допомоги союзників загрожують витівки чинної влади.

Справа в тому що союзники, так, допомагають нам у всьому чого потребує фронт (не настільки як ми хочемо допомагає, але значно краще ніж могли б), а от в тому що стосується тилу, союзники поставили цілком конкретні вимоги - Україна виконує низку реформ, за це вона отримує допомогу.

А тил наш сильно потребує допомоги Заходу - його обстрілюють. У нас мільйони біженців. І не тільки.

І проблема в тому, що Україна регулярно не виконує вимоги Заходу. І як не крути, але винна в цьому правляча президениська партія. Бо у Верховній Раді в нас монобільшість президентської фракції. Уряд формує президентська команда, представників опозиції в ньому нема. Ну й перша особа - куди ж без неї?

А тепер зважте. Громадян країн Європи, у першу чергу цікавлять їхні проблеми, а не наші. Ми вже бачимо як в Німеччині посилюється проросійська "Альтернатива для Німеччини". На підході - партія Ле Пен у Франції.

Подумайте, яким дарунком долі для них виступає кожен наш корупційний скандал, або кожна затримка реформ?

Петро Порошенко щойно сказав, що Україна наразі тримається на трьох опорах, це фронт, економіка тилу і довіра союзників. В умовах коли обстановка на фронті важка, а тил розносить ворог, питання довіри союзників стає надважливе. Суспільство зобов'язане його контролювати. Тому говорити - треба.