«Здорових немає — є лиш недообстежені».

Цей золотий стандарт олдскульної психіатрії ідеально лягає на глобальну карту світового християнства.

Якщо дивитися на релігійні інституції без рожевих окулярів, то абсолютно «здорових» церков у природі не існує. Будь-яка земна структура — це просто палата з пацієнтами різного ступеня тяжкості.

Якщо розкласти світове християнство по клінічних нозологіях, маємо таку картину:

- Ватикан і Західна Європа
Важка форма прогресуючої деменції з втратою ідентичності. Намагаючись догодити абсолютно всім секулярним трендам, вони перетворили богослов'я на беззубий ліберальний гуманізм. Наслідок — порожні храми, дезадаптація і парез живого духу.

- США (євангелісти й протестанти)
Класичний маніакально-магічний синдром. Релігія повністю зрослася з капіталізмом і шоу-бізнесом. «Теологія процвітання», де Бог — це інвестиційний фонд, а проповідник — коуч із продажу успіху.

- РПЦ (і взагалі східна імперська ортодоксія)
Важка параноя з маяченням величі і шизофренічним психозом. Повне підпорядкування кесарю, де замість Христа — культ держави, а замість Євангелія — військова пропаганда.

- Близький Схід і давні східні церкви (копти, сирійці)
Тут скоріше посттравматичний синдром і глибока депресивна кататонія. Вони століттями існують серед мусульман у режимі виживання. З одного боку — подвиг збереження віри, з іншого — повна законсервованість і страх бути вищими за плінтус.

- ПЦУ
Гостра адаптаційна реакція з елементами шизоїдно-дисоціативного розладу. Намагання швидко зібрати ідентичність «на ходу» з різнорідних шматків (КП, УАПЦ, перебіжчики з МП), через що їх постійно хитає між канонічним легалізмом Фанару, державною кон'юнктурою та рефлексивним анти-московським принципом «робимо все навпаки, аби не як у них».

- УПЦ (МП):
Тяжкий дисоціативний розлад ідентичності (роздвоєння особистості) з хронічною анозогнозією і стокгольмським синдромом. Сидять у глухому запереченні: на паперах «незалежні й самостійні», у підкірці — канонічна залежність від московського центру, а в зовнішній клінічній картині — хронічне маячення переслідування з істероїдною жертвеною депресією (усі довкола вороги та раскольники, а ми єдині мученики за правду), обтяженою мракобіссям і грошолюбством.

- Галичина (УГКЦ)
Нарцисична психопатія на ґрунті гіпертимії та етно-істерії. Релігійний афект, де національний прапор і політичні лозунги важливіші за катехизис.

- Закарпаття (МГКЦ)
Апато-абулічний синдром із елементами обсесивно-компульсивного захисту. «Головне — мовчати і зайвий раз не рухатися, аби не роздратувати єпископа».

Ідеальних систем немає. У кожного своя психіатрія.

Моя рідна МГКЦ, або як ще її сцикливо називають, аби не образити Шевчука і його міньйонів зайвий раз, МГКЄ — обрала тиху патологію і мирно колбаситься у прихованих глюках.

Для мого спокійного релігійного життя це виглядає найменшим із усіх наявних лих. Дякую за це Богу. Бо дуже добре, що я хрещений саме в нас, а не в МПшників чи УГКЦ — я і так стукнутий, а з їхніми глюками не знаю, що би з мене виросло.

Але всі ми мусимо пам'ятати, що кожен, від мирян до патріархів і пап, уражений гріхом і потребує лікування. І якщо земна Церква — це по факту велетенська психіатрична клініка, то в ній є чудовий Головний Лікар: Ісус Христос. Він безкоштовно роздає нам найкращі Ліки, які лиш можуть бути — Святе Причастя.

Душевнохворі лежать у психушках не тому, що їм там подобається, або «так заведено». Вони там, щоб приймати ліки.

Так само і ми, що ходимо в свої релігійні загончики, не забуваймо, для чого ми це робимо.

Без Причастя — нещитово.