Війна розлучила їх на довгий час.Вона — вимушено переміщена із прифронтової зони, а її вівчарка Бакс залишився там, під звуками вибухів. Пса підгодовували небайдужі люди, за ним намагались приглядати, але життя без господині й тривалий стрес не минають безслідно навіть для найсильніших.Вона не відмовилась від нього. Вона довго і складно домовлялася про перевезення, шукала можливості, чекала, хвилювалась і зрештою зробила все, щоб він приїхав на Львівщину, бо це її собака і вона хотіла бути поруч.Та за цей час змінилася і сама жінка. Пережитий інсульт, слабкість, милиця, на яку доводиться спиратися, щоб просто втримати рівновагу. А поруч молодий, трирічний, фізично сильний пес, у якого через пережитий страх і напругу з’явилася агресія. Бакс почав гарчати, кидатися, не підпускати до себе навіть тоді, коли вона намагалася його нагодувати, випустити із вольєру теж не виходило і ця ситуація стала небезпечною для них обох.Вона намагалася знайти рішення. До нього вже пробували доїхати інші волонтери, але забрати його тоді не вдалося. Коли звернення надійшло до нас, ми розуміли, що часу на зволікання немає.Цей виїзд був непростим морально та фізично і потребував багато часу, обережності та злагодженості. Та все ж нам вдалося безпечно його забрати.Інколи відповідальність це ще й чесне розуміння власних меж і готовність попросити допомоги тоді, коли це дійсно необхідно.Попереду у нього робота з поведінкою та адаптація. Він молодий, здоровий і в нього є всі шанси відновитися після пережитого.І дуже хочеться, щоб кожен із нас, думаючи про адопцію тварини, чесно оцінював свої можливості й обставини, а також думав про різні сценарії розвитку подій, бо любов — це, звісно, і бажання бути поруч, але одночасно це ще здатність забезпечити стабільність у складні часи. Бо тільки ми відповідальні за тих, кого приручили 💔