а мама знає ? 👀

•Звісно, я намагаюся щось сказати. Я бачив, як летить людина, усе швидше й швидше, усе далі й далі.Я бачив дві війни, падіння націй, я збирав помаранчі на бульварі Сансет, ви гадаєте, мені нічого сказати?•Все, чим тішуся і від чого сумую, родом з Італії. Належу до тої землі, де краса завжди в небезпеці, Задрімає на пʼять хвилин — і потворність без жалю перекрає їй горло. На цій землі геніїв пло-диться як пустоцвіту. Тут і співають, і вбивають, і малюють, і дурять, і дозволяють псам сцяти на церковні мури. Недарма шкалу руйнувань від землетрусу назвали іменем італійця Меркаллі. Тут з таким самим завзяттям однією рукою руйнують те, що збудували іншою.Італія, королівство мармуру і відходів. Моя вітчизна.– Я хотів би подобатися усім.– Звісно. Ось чому сьогодні ти ніщо. З днем народження.•Навіть не знаю, яка з авдиторій була обізнанішою. Припускаю, що завсідники Ла Скала, самопроголошені власники гарного смаку, готові освистати найменший вокальний ляпсус, ніколи не чули справжньої опери. Джезуальдо. був убивцею. Караваджо теж. Мистецтво іноді твориться кривавими руками.•Якщо хтось може напряму доторкнутися до божественного, доторкнутися до нього пальцем, як Адам на стелі Сикстин-ської капели, то яка користь від Церкви?•Ця пізня інквізиція, яку під іншою назвою доручили отцю Амантіні, притягнула до суду 1573 року Веронезе за те, що той наважився намалювати на своїй картині Cena in casa di Simone... карликів. Персонажів неминуче гротескних, комічних, що суперечило божественній природі картини. Через майже чотириста років та сама інквізиція закинула карликові, що він надто божественний.•Ніхто ніколи не робить нічого поганого, краса зла полягає саме в тому, що воно не вимагає ніяких зусиль. Ти просто спостерігаєш, як воно відбувається. Жан-Батіст Андреа «Пильнуй її»

Рейвен (Raven) — центральний персонаж та оповідач. Вона є харизматичною та загадковою ведучою історій, що відбуваються у футуристичному антиутопічному місті, наповненому небезпеками, злочинами та похмурими інтригами. Її образ поєднує у собі елегантність, гострий розум і тонку сексуальність, що підкреслює стиль серіалу. Рейвен має ефектний і привабливий вигляд, який чудово передає стиль "нуар" у поєднанні з кіберпанковими елементами. Її образ є впізнаваним завдяки довгому темному волоссю, яскраво вираженій індивідуальності та стильному одягу. Вона мудра, іронічна, і, попри атмосферу серіалу, в її словах відчувається нотка людяності. Її персонаж часто досліджує теми моралі, людських вад і темних аспектів суспільства.Кожен епізод "Spicy City" — це окрема історія, що показує різні аспекти цього небезпечного і часто порочного світу. Рейвен виступає сполучною ланкою між усіма історіями, додаючи загадковості та інтриги своїм спостереженням і коментарями. Рейвен символізує жінку, яка розуміє світ таким, як він є, і приймає його складність. Вона втілює в собі стиль серіалу: суміш еротизму, нуарного цинізму і наукової фантастики.

Чекала я і чекала після перегляду фільму «Хороша погана дівчинка» режисерки Халіни Рейн, поки хтось напише чи бодай натякне на те, що все, що відбувається у фільмі, насправді лише фантазія головної героїні, і ніяких стосунків з цим стажером у неї могло і не бути. На це вказують багато факторів: 1. На початку фільму героїню запитують, чому її звати Ромі, вона відповідає, що виросла у родині якихось «шаманів».2. Ми бачимо кадри, де героїня у навушниках практикує якийсь тип гіпнозу чи терапії, і у цей момент починається відлік від 5 до 1. Тоді ж і закручується увесь цей пристрасний роман зі стажером.3. У стажера немає ніякої вигоди від цих стосунків. Якщо усі персонажі навколо мають якусь мету та мотиви, то він – жодних. Більше того, він завжди діє так і каже лише те, що хоче почути і бачити Ромі (чи радше її фантазія).4. Семюел (стажер) якось запитує Ромі, чи не хоче вона розповісти йому про свою терапію. Яку терапію? Знову її згадують. 5. Останній епізод фільму закінчується тим самим зворотнім рахунком від 5 до 1, але Ромі вже разом зі своїм чоловіком у спальні. 6. Собака, яку на початку фільму ніби «приборкує» Семюел, насправді є його собакою, що ми бачимо в останніх кадрах фільму, де паралельно з кадрами сексу Ромі та її чоловіка показують Семюела, який грається з цією ж собакою у себе в готелі, куди до нього навідувалась Ромі. Можна припустити, що Ромі хотіла опинитися на її місці у своїх сексуальних фантазіях. 7. І ще на додаток того, що Семюел не отримував жодної вигоди від стосунків з Ромі його ж власні слова про те, що йому насправді не потрібна дівчина і Ромі взагалі не подобається йому. Він каже щось по типу «це потрібно тобі». Якщо розглядати фільм з цієї перспективи, то усе трішки складніше, ніж «ну фільм про те, що потрібно обговорювати свої сексуальні бажання з партнером». Ви серйозно? Ця історія зовсім про інше, друзі.

Згадуємо роботи геніального Девіда Лінча 💙Сьогодні кілька тез про «Синій оксамит» 1986 року. 1.Дихотомія «піднесеного» і «збоченого».Лінч зображує ідеалізоване американське передмістя, сповнене краси й гармонії, яке насправді приховує під собою темний, жорстокий світ. Головний герой, Джеффрі Бомонт, випадково натрапляє на цей прихований світ, знаходячи відрізане вухо в траві. Ця сцена символізує його «вхід» у підсвідоме — у місце, де розкривається все, що зазвичай залишається прихованим. У багатьох фільмах Лінча існує цей прийом умовного «входу» у підсвідоме. 2. Фільм порушує питання про те, чи може людина уникнути своєї темної сторони. • Джеффрі — це уособлення наївності, яка поступово трансформується в цікавість до небезпечного і табуйованого. Він тягнеться до цього темного світу, навіть розуміючи його небезпеку. • Франк Бут (у виконанні Денніса Гоппера) уособлює абсолютну жорстокість і хаос. Він втілює найгірші сторони людської душі: жорстокість, домінування і збочення. • Дороті Валленс (Ізабелла Росселліні) балансує між жертвою й каталізатором: її біль та страждання стають способом розкрити глибші емоції й страхи Джеффрі.3. Тривожна атмосфера і ефектиЛінч використовує звук, музику й кадри, щоб створити відчуття неспокою. Звуковий дизайн — це ключовий елемент, який підкреслює не лише фізичну, а й емоційну небезпеку. Наприклад, використання пісні «Blue Velvet»створює атмосферу ретро-романтизму, яка стає жахливою через контекст подій.4. Фільм також досліджує питання ідентичності. Джеффрі починає розуміти, що ідеалізована «нормальність» — це лише фасад, а кожна людина має власні приховані бажання, страхи і тінi. У цьому сенсі фільм можна сприймати як історію дорослішання: Джеффрі осмислює, що світ все-таки не чорно-білий.#movies #davidlynch