Повідомлення telegram каналу - @dobrovolchik

Встряла в цей срач і емоції настільки луплять по нервах, що з мене вириваються лише некультурні формулювання. Те, що написано в тексті нижче, я намагалась сформулювати, але окрім рубілова нічого не приходило в голову. Бо коли бачу зверхність і протиставлення себе такого красівого і правильного на противагу нетакимукраїнцям (які, на чиюсь думку, недостатньо намагаються), у мене починає пригорати. Бо гроби із загиблими воїнами однаково їдуть у всі регіони України. І коли блядь це нарешті дійде до всіх, цю травму буде легше подолати.
Дарія Гірна пише:
«Стендап Фелікса Редьки з Сум у Львові, під час якого стався конфлікт через мову, має подивитися кожен з нас, хто справді хоче українізації України, а не просто самоствердитися і спустити агресію на того, до кого можна дотягнутися, коли до rsnі далеко.
Західна надмірність (а тут ключове слово саме "надмірність") у докорах людям, які виросли не просто в російськомовному, а часто банально російському контексті, який вони НЕ обирали, - це також результат історичної травми, тільки вже нашої галицької. Бо тут не просто бабусині-дідусеві історії з пелюшок на кожному родинному застіллі про те, якими страшними були совєти і рускі. Тут ще й 30 років життя в країні, де будь-яких ознак України в багатьох місцях просто не було. Де українське було маргінальним.
Це не причина толерувати докори тим українцям, які перейшли на українську тільки зараз. Бо докоряють так, ніби зміна ідентичності - це не болісний шлях еволюції, а тумблер.
Проблема в тому, що в нас немає чесного діалогу на суспільному рівні про це. Особистий біль Фелікса, який він озвучив, знову завершується тим, що люди починають мірятися, хто історично, де більше постраждав. Замість того, щоб хоча б спробувати зрозуміти та почути його. "Дослухати жарт до кінця".
А правда в тому, що ми всі без виключення історично відгребли дуже сильно. Що на заході, що на сході. І всі доклалися до проєкту Україна. І ті українці, які встановлювали український прапор над Бахмутом 1917-го. І ті, хто йшов в карпатські ліси зі зброєю в 40-х.
І замість того, щоб один одному допомогти вибратися з цих травм, замість того, щоб нарешті скласти нашу історію докупи, ми егоїстично колупаємося кожен у своїх ранах далі.
Цей стендап - це просто лакмус глибини проблеми, яку нам треба буде всім вирішувати після перемоги» (с)