Після потрійної втрати – бюрократична стіна: історія 87-річної жінки, якій довелося допомагати виборювати належну фінансову підтримку.

Масштаби трагедії цієї жінки складно осягнути. Те, що їй довелося пережити у свої 87 років, важко навіть уявити. Лише за рік вона втратила трьох найдорожчих людей: онук загинув, захищаючи Україну, а згодом, не витримавши лиха, померли її єдиний син і невістка. Жінка залишилася зовсім сама — з невимовним болем і без рідних, які були її опорою.

Її онук став на захист України в перші дні повномасштабного вторгнення. Кілька років тому він загинув, рятуючи побратимів. За мужність і героїзм Захисника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

☝️

За життя онук був для своєї бабусі не лише рідною людиною, а й опорою — піклувався про неї, допомагав у повсякденних справах, був поруч. Із його загибеллю вона втратила не тільки улюбленого онука, а й людину, на яку могла покластися. Тепер їй довелося вчитися давати собі раду самотужки саме тоді, коли вона найбільше потребувала підтримки.

Після всього пережитого 87-річна жінка мала б отримати від держави підтримку, а натомість опинилася в бюрократичному пінг-понгу. Щоб оформити пенсію у зв’язку з втратою годувальника та одноразову грошову допомогу, їй доводилося ходити по замкненому колу між ТЦК та СП і Пенсійним фондом. Навіть рішення суду, яке підтверджувало факт догляду онука за бабусею, не допомогло їй подолати стіну чиновницької байдужості. Замість того, щоб зосередитися на житті після непоправної втрати, жінка мусила витрачати останні сили на боротьбу за допомогу, яка їй належить.

🗣

У 87 років, коли найбільше хочеться спокою, їй доводилося знову вирушати в дорогу за довідками, долати сходи й вистоювати черги. Кожен такий день забирав сили, але вона не полишала надії бути почутою.

Ця історія не повинна була завершитися виснажливою боротьбою за те, що належало їй за законом. Тож мені довелося втрутитися, аби відновити справедливість. Жінці призначили пенсію у зв’язку з втратою годувальника за загиблого онука та одноразову грошову допомогу.

Ми всі розуміємо, що жодне рішення та жодні гроші не повернуть цій жінці її рідних. Але держава може принаймні не змушувати її знову й знову переживати безсилля — тепер уже перед системою, від якої вона чекає допомоги.

👉 Я не втомлюся повторювати: відповідальність держави перед родиною військового не завершується з його загибеллю. Вона не зникає разом зі словами співчуття й не стає меншою з плином часу. Навпаки — саме тоді, коли рідні залишаються сам на сам із втратою та вчаться жити в новій реальності, держава має бути поруч. Не лише словами, а й конкретними діями, повагою та турботою.

Людина, яка втратила найдорожчих, не повинна ще й доводити своє право на підтримку. У 87 років її сили мають іти на те, щоб жити, а не на те, щоб домогтися від держави виконання її обов’язку.

🇺🇦 Facebook | Instagram | Х