Повідомлення telegram каналу - @divochiydvizh

💁‍♀️ Просто прикинься слабкою
Я ненавиджу стереотипні поради для жінок. Ненавиджу і від такої інформації мені хочеться плакати. “Ці риси характеру чоловіки цінують у жінках”, “Як сподобатися чоловікові?” “Просто прикинься слабкою, щоб чоловік відчував свою мужність”. Ну та, давайте далі кодувати жінок грати якусь ефимерну роль і догоджати чоловікам, а не шукати свій шлях щастя. Питання ж, що я хочу мати у результаті: просто отримати чоловіка чи знайти людину, з якою особисто мені буде комфортно? Ми живемо у світі, де сміливість – це жити своє власне життя.
Але просто так пиздіти в інтернеті я не можу, спочатку треба перевірити чи справді “просто прикинутися” – не працює. Я ж перевірила, тому буду пиздіти.
На початку мого досвіду тіндер-побачень я експериментувала як могла, ви свідки. Звісно ж, я старалася – на перші побачення вдягалася краще, ніж зазвичай вдагаюся, а тому навіть іноді малювала губи. Я багато експериментувала з одягом і образами, щоб промацати, що найбільше моє. Одного разу мене запросили на перше побачення, а я мала дуже грайливо-жіночний настрій – і вирішила провести побачення так, як пишуть типові стереотипні порадники. Я вдягнулася у скромне, але і трішки розкуте плаття, зробила зачіску і навіть намалювала стрілки. Я йшла, немов киця, з лапки на лапку, і мала намір погратися у гру “я – найкраще, що може запропонувати галицька дівчина”.
Мій тіндерметч уже мене чекав і помітно нервував. Я вирішила, що його хвилювання – тепер моя справа і почала усміхнено щебетати. “А де ти працюєш? А чим ти займаєшся? Ого, як цікаво! А чим ти цікавишся? Звісно, мені цікаво – розкажи більше”. Поки я грала роль тієї самої: завжди усміхненої, що сміється з його жартів, яку ніколи не болить голова і яка, мов вічний двигунчик, вдихає у свого омріяного чоловіка впевненість і мужність – за моєю спиною розігрувалася моя пастка.
Він повірив, що я така. На друге побачення повів у музей, на третє – на романтичне кіно. На четверте – на недільну погулянку. А я просто погоджувалася. Картинка була ідеальною, збоку – не придрешся. Але у мене зʼявлялося дивне відчуття, наче я мушу продовжувати свою гру відповідати очікуванням: ставити у пріорітет його думку, погоджуватися на його пропозиції, завжди бути у хорошому гуморі навіть, якщо насправді мені сумно. Я вже не знала, як повернутися до себе справжньої. Коли пробувала легенько не погоджуватися чи цього разу не так захопливо сміятися із його жарту – помічала, що він розчарований. Розрив ставав все більшим. Ненароком я сама собі проклала трамвайні рейки і тепер була змушена кататися маршрутом “9” – від Двірцевої до Торфʼяної – не маючи змоги звернути хоча б на який асфальт.
Здавалося, я отримала те, що від мене очікує суспільство – порядного чоловіка і статус чиєїсь дівчини. Якби я залишилась "подобатись", то, ймовірно, за рік вже вийшла б заміж і могла б працювати для приколу, а не грошей, або й не працювати зовсім. Але ціна була задорогою, а я – нещасливою. Про щастя ж ніхто не говорив, радячи “як сподобатися чоловікові”. Я навіть розійтися із ним не могла, бо він просто не сприймав мою думку, що мені щось не так. Зрештою я дуже виснажилася.
Бути собою – набагато складніший шлях. Це довго і складно – пізнавати себе і свої потреби, особливо, якщо мене цього не вчили і, чесно, всім ж начхати. Але це вільний шлях. Відтоді я більше не старалася. Я просто я – ось такої дивакуватої форми характеру, з такими інтересами і запитами у світ. Це цілком окей, якщо я тобі не подобаюся – просто проходь повз і не займай мій час.
Думаю, колись стереотипні порадники змінять свій контент – коли зміняться потреби ца і часи. І тоді врешті радитимуть жінкам реально потрібні штуки: як розпізнати справжню любов, як застрахувати майно у разі, якщо чоловік виявиться тираном або ставкою на спорт, як будувати своє життя так, як хочеться, чому чоловік не вмре, якщо побуває на пологах чи у декреті, і чому "дружина і мати" – це лише два вибори із тисячі, які ти можеш обрати для себе.