У селі Липове, де вишні ростуть так густо, що в червні двори пахнуть компотом, жив собі дід Андрій — пасічник і трохи філософ. У нього було три речі, які він любив однаково: бджоли, порядок і тишу після обіду.
Але того літа порядок у селі підкосило одне оголошення на стовпі біля магазину:
“У суботу — ЯРМАРОК. Хто має що продати — готуйтеся.”
Оголошення написала голова сільради тітка Стефа. Вона була жінка така, що як сказала “буде” — то й погода підлаштується. І от ярмарок мав бути не просто для продажу — а щоб зібрати гроші на дах для клубу, бо той дах уже “співав” під дощем, як старий баян.
Дід Андрій прочитав оголошення, поправив кепку й буркнув:
— Ярмарок… Ну звісно. Тепер і мої бджоли будуть винні, що клуб тече.
Та ввечері до нього зайшла Марічка — сусідчина невістка, яка вміла говорити так, що навіть упертий козел здавався на мотузці.
— Діду Андрію, — каже, — ви ж мед маєте?
— Маю, — сухо відповів він. — А що?
— А те, що як ви не дасте меду на ярмарок, то люди принесуть магазинний. А то ж сором.
Слово “сором” у селі працює краще за будь-які закони. Дід Андрій помовчав, ніби радився з бджолами.
— Добре, — каже. — Але я виставлю мед так, щоб люди не язиками, а головою купували.
— А як це?
— Побачиш.

У суботу зранку Липове гуло, як той вулик. Біля клубу розклали столи: у когось сир, у когось ковбаса, у когось вишиті серветки, а тітка Галя привезла цілу бочку квасу й гордо поставила табличку “Холодний, як свекруха”.
Дід Андрій прийшов останній. Приніс три банки меду: одна — світла, як сонце, друга — темна, як гречка, третя — зовсім густа, майже бурштин.
І ще він приніс… порожню банку.
Поставив усе на столі. Під кожною банкою — папірець.
“Мед липовий — для чаю і добрих слів.”
“Мед гречаний — для сили і впертості.”
“Мед різнотрав’я — для серця й дороги.”
“Порожня банка — для брехні.”
Люди підходять, читають — сміються.
— Діду, а шо то за порожня? — питає хтось.
— А то, — каже дід Андрій, — для тих, хто хоче торгувати язиком. Підходь, розкажи, який ти чесний, і я тобі безкоштовно дам… повітря. Бо брехня в нас і так по хатах вистачає.
Натовп регоче. Навіть голова сільради тітка Стефа усміхнулась краєм губ — а це вважалося майже святом.
Першою купила мед баба Настя. Вона була жінка маленька, але характер мала як вітряк.
— Дай мені гречаного, — каже. — Бо як зять приїде, я хочу бути сильна.
Далі пішло-поїхало: хтось брав “для чаю”, хтось “для серця”, а молодий вчитель Олег узяв різнотрав’я й сказав:
— Я візьму це… щоб не забути, що тут люди справжні.
І тут сталося найцікавіше.
Підійшов до столу Петро з сусіднього кутка — чоловік гучний, балачок багато, діла мало. У селі таких називають “як млин: шумить, а борошна нема”.
— Діду Андрію, — каже Петро, — а чого то в тебе мед по двісті? У мене в місті дешевше.
Дід Андрій навіть не ворухнувся.
— То купуй у місті.
— Та я ж… підтримати хотів, — підморгнув Петро.
— Тоді підтримай клуб, — каже дід. — А мед — то бонус. У нас ярмарок не про дешевше, а про своє.
Петро надувся:
— Та я взагалі можу без меду!
— Можеш, — спокійно каже дід Андрій і підсуває йому порожню банку. — Оце тобі. Дешево. І знижка за характер.
Натовп вибухнув сміхом. Петро почервонів так, що аж вуха засвітилися, і — хоч як дивно — витягнув гроші.
— Давай… липового, — буркнув. — І не дивись так.
— А я й не дивлюсь, — каже дід Андрій. — Я бджіл слухаю. Вони все знають.

До обіду мед розкупили весь. Тітка Стефа підрахувала гроші й сказала:
— Люди, ми на половину даху вже маємо!
І тут Марічка, що зранку підбивала всіх “скинутись ще”, вигукнула:
— А тепер — аукціон! Хто купить право першому відкрити оновлений клуб?
— Та яке “право”? — бурчать.
— Символічне! — кричить Марічка. — Щоб було весело!
Дід Андрій раптом підняв руку.
— Я виставлю дещо, — каже.
І дістає зі своєї торби маленьку дерев’яну рамку з медом — соти, запечатані, блискучі, як золото.
— Це “стільниковий”. Таке не щодня їдять. Хто купить — той і відкриє клуб. Але є умова.
— Яка? — одразу тітка Стефа насторожилась.
— Щоб відкривав не той, хто найгучніший, а той, хто робить.
Люди переглянулись. Бо кожен у селі знав, хто “робить”.
Почали торгуватися.