Є низка українських бійців, яких я не буду підтримувати навіть після перемог. Неважливо, стануть вони чемпіонами світу чи абсолютами. Але є Денис Берінчик, який вартий підтримки навіть після дострокової поразки. Можна легко назвати кілька очевидних причин, чому все сталося так, як сталося. А ще я знаю багато причин, чому Берінчик міг би ніколи не стати чемпіоном світу. Але він став. Я радий, що від статусу “народного чемпіона” Денис дійшов до повноцінного світового чемпіонства. Цей статус закріпиться за ним на все життя. Це для історії та спадщини України в боксі. Перші півроку великої війни Денис бив мішки десь біля фронту, спарингував із козаками з ЗСУ лише для задоволення, у вільний від війни час давав майстер-класи дітям. Коли країні було максимально важко – Берінчик був саме там, де був найгостріший нерв. Він був із тими, хто втримав нашу країну. Тоді наш боксер і не думав про бокс, поставивши кар’єру на паузу. Бо є речі, важливіші за спорт. Сьогодні вся країна підтримує Збройні сили. При цьому багато достойних людей зі Збройних сил підтримали Дениса. Мабуть це найвищий рівень визнання. Можна програти, але залишитися в очах мільйонів на дуже високому рівні, якщо ти – людина. Це якраз про Дениса.