Десь далеко – де земля зустрічається з небом,
Куди ночами линуть вервиці плацкартних віконець –
Є невеликий будиночок – з цегли кольору меду,
Накритий червоною черепицею, зігрітою східним сонцем.
Біля будиночка росте горіх і старезна акація,
І покручена яблуня-дичка у спеку вкриває тіньочком...
У будиночку живуть ті, кому плювати на гравітацію –
У будиночку постійно чергують льотчики.
Льотчики цідять віскарь і «пишуть пулю»,
Порушують «форму одягу» і байки травлять.
Багато жартують. Багато сміються. Багато курять,
І – будь певні – в жодному разі не матюкаються.
Льотчики варять каву і жують рулетики з маком,
І над іржавим мангалом іноді піднімається дим...
Та – чи не щодня – у будиночку тому спалахує
Тривожне червоне табло «Готовність номер один!»
І очі свинцево зблискують, і припиняються жарти,
І на плечі так звично лягає надійна важкість «шевреток»,
І оперативний по «тапіку» задиктовує координати,
І «забиваються точки» у навігаційні планшети.
От тільки одне що: ці льотчики – незвичайні...
Та ні, так само – літають... Та все ж – є один «нюанс»:
Згідно «Бе-Ерки» – у них тепер – інше завдання -
Ці льотчики – зверху – тепер прикривають нас.
І їм не потрібні тепер металеві крилаті машини,
Не потрібні ракети – у них тепер інша сила.
Не потрібні гвинти, не потрібні гарячі турбіни –
Коли за спиною – з'являються ангельські крила.
І крила ці – будемо чесні – не так щоб і дуже вже білі –
Закопчені, ламані, металом в лахміття подерті...
Та але – все так само – сильні, незмінно-надійні –
Ці крила, що нас захищають від смерті.
Та навіть вони – зрідка, та все ж – помиляються,
Чи не встигають – прикрити, відвести біду, врятувати...
І тоді – як не прикро – у будиночку тому з'являються
Нові екіпажі – щоб вічно тепер чергувати...
Невеликий будиночок з цегли кольору меду.
І яблуні-дички – благословенний тіньочок...
І кожного з нас – хтось прикриває з неба...
Та все ж – у будиночку тому – вже надто багато льотчиків.
05.08.2024 (с) Василь Мулік