Негоже навіть з близьким другом говорити про одне, а гадати про щось геть інше. Навіть він – людина – невдовзі все допетрає. Кілька літ тому ти приїхав мене провідати, коли мене спіткало тяжке лихо . Я намагався з тобою говорити, так начебто нічого не трапилося. Але за 5 хвилин ти мене розкусив. Тоді я й зізнався. Ти мені сказав щось таке, що змусило мене червоніти від своїх спроб приховати. Можливо, відкрити своє бажання Богові можна лише як гріх, за який належить каятися. Та чи не найліпший спосіб дізнатися, так це чи ні, - розкрити його перед Богом. Утім, ти мав на увазі не гріховні бажання, а радше бажання безневинні, гріховні (якщо взагалі гріховні) тільки через те, що сильніші, аніж їм годиться. Я ні на грам не сумніваюся, що позаяк ми про них думаємо, то маємо про них і молитися, каячись чи просячи, чи потроху се і те: каячись за непомірність і все ж благаючи про бажане. Якщо насильно їх виключимо, то чи не погублять вони решту молитов? Якщо ми розкриємо усі карти, Бог допоможе нам прибрати зайве. Напір думок, які силкуєшся викинути з голови, безнадійно відволікає. Як хтось бува сказав: «Найдокучливіший той шум, який намагаєшся не слухати». Благоговійний стан духа – це дар Божий, за який маємо молитися, а не парадний костюм, який маємо вдягати для молитви. Хто не звертається до Бога в малих випробуваннях, той не знатиме, як це робити, коли нагрянуть великі. Хто не навчився просити Його про дитячі речі, тим паче не буде готовий просити його про поважні. Нам не слід бути надто гоноровими. Гадаю, іноді від маленьких молитов нас утримує відчуття не Божої, а власної поважності. Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm