Треба трохи відпочити. Перезавантажитися. Видихнути. Та який відпочинок? Ти свій календар бачив? Проєкти палають. Не на часі. Та календар завжди буде таким, щонайменше, поки не закінчиться війна. А ще від тебе залежать купа людей. Егоїст. Щоразу, коли виникає потреба зникнути на кілька днів, я вправно знаходжу купу причин цього не робити. Бо враховуючи обставини це ж егоїстично, так? І щоразу доводиться нагадувати собі, що справжній егоїзм - це ігнорування таких позовів тіла й голови. Бо справа не лише в тому, що в довгу воно призводить до надлому, а від зламаного мене - користі нуль. Для всіх. Для сім’ї. Для друзів. Для команд. Для проєктів. Для військових. Та найстрашніше - коли ламаюся я, починаю потроху ламати всіх і все навколо. Нервами. Нездоровими реакціями. Компульсивними діями. А що це, як не егоїзм, загорнутий у красиву обгортку героїзму? Тож вчуся зникати. Раніше - на місяць. Сьогодні - хоча б на кілька днів. Найкраще місце - гори. Де немає зв’язку. І є повітря. Багато, багато повітря. А ще - десятки тисяч кроків попереду, які змушують мозок вимкнути нескінченний потік думок і створити тишу. Моє природне середовище існування.

🏴‍☠️ Нотатки креадира