Кілька особисто емоційно виснажливих тижнів і кілька тижнів виснажливих бо бляха війна.
І я теж закінчилась, і вслід за рядом сусідніх каналів підіймаю сигнальний прапор "under construction".
Мені ще закрити одну історію коли/якщо опонент буде готовий до closure dialogue тим чи іншим чином, але морально я закінчилась вже. Я зробила не все можливе для цих гілок стосунків дружніх, але все, на що була на зараз спроможна я.
Я раптово для себе віднайшлась в тому місці, коли я дивлюсь Домогосподарок, бо там less intense, ніж в житті. Зазвичай же я до них поверталась, коли хотіла неможливого тоді соціального двіжу.

Я майже не дивлюсь новин, і, як показали розмови, досить давно не в курсі направду великого пласту того, що відбувається.

Спочатку я себе було покритикувала за недостатню інформованість розвитком війни...а потім зрозуміла, що це був мій вибір, надто – вибір усвідомлений. Я дійсно обрала дистанцію від реальності для того, щоб все ще бути функціональною для родини, роботи, друзів. Бо в якийсь момент мені стало занадто, а кілька поспіль відмов побути зі мною поруч тоді, коли мені треба була просто онлайн присутність, – не допомогли зберегти себе.
Я зробила певну кількість чергових не зовсім правильних виборів, але орієнтуватись хочу на правильні.

Я бачу зараз онлайн певну кількість відкритих запрошень формату "хто бачить бачить це того запрошено" на важливі людям події. Зазвичай я намагаюсь на таке вибратись, бо часом це єдине, чим я можу показати свою вдячність та дружність людині, в якої відбувається подія. Якийсь час мене не вистачатиме навіть на такий жест. Якщо раптом ви хотіли би десь конкретно мою присутність – будь ласка, пишіть в особисті. Мені правда прикро від відчуття, що я вимагаю особливого ставлення, але так чесніше.

Я все ще рада камерним зустрічам, але маю кілька зобов'язань по обіцяним вже мітам – і я не можу їх прогнозувати впевнено, бо вони залежать також від інших людей.

Я все ще відповідаю в чатах, коли бачу, та в особисті – мені це ок і приємно. Я все ще відповідаю на дзвінки. Власне, я все ще надаю перевагу тому, щоб мені дзвонили, а не писали, якщо щось термінове. Якщо хтось користався моїм номером з телеграму, а зараз бачить його прихованим – це відбулось під час зміни номеру, підв'язаного до аккаунту, і мені треба вручну міняти це налаштування в кожному чаті, це не особисті мої інтенції з приховування номеру від когось.

Зі мною все ще можна розмовляти, дискутувати та легенько теревенити на різноманітні теми від квіточок до смерті, але я гостріше зараз реагую на те, коли мене використовують як папуга-радіо. Тому раз за разом виконувати задачу заповнити етер своїми оповідками я не зможу – треба чи чергуватись чи щоб я мала підготовану адженду. Запити від близьких "я зараз дивлюсь на віконечко, будь ласка, просто говори" – я поки здатна виконувати.

За наявності фінансового покриття я егегей радо підписуюсь на логістичні квести. Витягти чиєсь авто звідкись я не можу технічно, хіба підвезти термос кави, бо Лусочка не стягне.

Реагувати на "ти мала б здогадатись" сил все менше. Я зараз або розумію що саме я мала здогадатись або маю сили прокомунікувати вот зе фак із гоінг он. Здогадатись і розрулити – вже ні.

Я натурально виснажена. Кількість розмов з ші, яка починаєтьсяз фраз типу "дорогий щоденник, я хочу вскритись" рівняється поки кількості тільки з аналогічними записами в паперовому щоденнику. Кожен раз це на фоні інтенсивності емоцій. Кожен раз це коли я відчую спинним мозком "ти маєш це розрулити".
Що я дійсно маю розрулити:
– родинні питання по нерухомості
– родинні питання по підтримці емоційного стану
– фінансові зобов'язання
– дії на користь власної кар'єри.
Ще в цьому списку мали бути якісь пункти про здоров'я і безпеку, але я навіть цього не стягує нормально. Я сьогодні дропнула розмову зі своєю матір'ю, якій треба було поговорити про прильоти і вирівняти свої переживання за моє бляха життя, бо я захлинулась тривогою і безсиллям– я по-різному зневажала її за своє життя, але такої дурі я ще не робила. Я не хочу нехтувати почуттями своєї неньки через свою виснаженість. Це дно, шановні. Я маю право злитись, не погоджуватись, сміятись – але я не хочу дозволяти собі не давати простору важливим для мене людям через те, що в моїй голові забагато зійшлось історій.

Підсумком. Будь ласка.
Говоріть зараз зі мною словами, не чекайте, що я здогадаюсь і відреагую.
Спробуйте не приймати над близько і персонально до серця мою відсутність – якщо вам мене мало, ми можемо обговорити. Але прийдіть словами.
Якщо хочеться демонізувати мене і приписати мені якісь прям потужні емоції в ваш бік – подумайте двічі. Бо я все ближче до тої точки, коли я почну погоджуватись із такими припущеннями просто шоб не пояснювати, чому вони хибні.
Пам'ятайте, що я теж жива людина, виснажена обстрілами, тривогою, тривожністю. І реагую я так, як можу.
"Я чекав що ти напишеш не хотів тебе грузити" – це прям рецепт в санаторійну зону, тільки якщо не закінчується словами "а потім пойняу, що я можу тобі написати і написав".
Мені треба підказки, що саме від мене хочуть в розмові: послухати, побути поруч свідком, сказать шо вони всі гандони, накидати план вирішення проблеми.

Нас усіх паяє, хто дотичний до цієї війни своєю присутністю, участю, близькими людьми чи місцями. Якщо вас не паяє – то або це піздьож або у вас є до року як і вас накриє. Паяє навіть тварин і тварей. Я довго вважала, шо я туди сюди тримаюсь, вже не тримаюсь, на знаю як довго насправді не тримаюсь.

Конта в мені кінчається теж, час спатки, поки ракети знову не полетіли.
Напишіть на ранок близьким і комусь із знайомих військовослужбовців, кому давно не писали. Їм треба. Цьом.