Спільне | Commons

💩 «Всі покращення в доставці — тільки на гірше. Згівняння називається». Легке оформлення через застосунок, гнучкий графік, відсутність податків. Саме такі «переваги» гіг-економіка пропонує своїм працівникам. Тому чимало підлітків, літніх людей, безробітних обирають платформи як фріланс чи тимчасовий підробіток.Проте на практиці їх чекають суворі реалії. Платформа мінімізує власні витрати й відповідальність, перекладаючи ризики на людей. Компанія отримує прибуток, а працівники — соціальну незахищеність, витрати на забезпечення робочого процесу, відсутність гарантій, підвищені небезпеки на дорогах і фінансову нестабільність.❓Чому ж ті, хто планували підзаробити кілька місяців, залишаються в доставці роками?❓З якими небезпеками вони стикаються щодня?❓ Скільки годин потрібно працювати, щоб заробити 2000 грн на день — і якою ціною це дається?❓ І чи можлива солідарність там, де працівників та працівниць роз’єднує алгоритм?Дізнавайтеся відповіді на ці питання та знайомтеся з тими, хто везе вашу доставку, у новому сюжеті «Ось бачиш!» — про гловерів і гловерок.

Сьогоднішній мастрід — велике інтерв’ю з Нуром Садеком, нашим товаришем із табору біженців у Бангладеші, молодим активістом народу рохінджа, радником і співзасновником Студентської мережі рохінджа — низової організації, що займається адвокацією інтересів громади рохінджа.Нур Садек представник народу рохінджа — корінної мусульманської спільноти штату Ракхайн (Аракан) у М’янмі. Систематичний та повільний геноцид перетворив цей народ на одну з найбільш переслідуваних меншин у світі. Рохінджа позбавлені громадянства на власній землі, права на вільне пересування та зазнають фізичного винищення. Наприкінці 2016 року понад мільйон рохінджа — більш ніж половина усієї спільноти — були змушені тікати до Бангладешу після того, як силовики та ультранаціоналістичні буддистські фанатики, які прирівняли «іновірців» до «чужинців», розгорнули масштабні етнічні чистки. Як наслідок, на кордоні двох держав, у районі Кокс-Базару, постав найбільший у світі табір біженців.У цій розмові йдеться не лише про злочини м’янмарського режиму. Це також розмова про межі ліберальної демократії, яка надто часто керується не принципами справедливості, а вигодою, альянсами й «стабільністю». У цьому контексті ми говоримо й про Україну — про те, чому нейтралітет у ситуації імперської агресії завжди працює на агресора і чому солідарність між пригнобленими є політичною необхідністю.

«Я не можу повірити, що ніколи не побачу його старим. Я сподівалась, що коли він посивіє й відпустить довгі вуса, українське суспільство нарешті віддасть йому належне: назве метром і проводитиме музейні виставки та ретроспективи…» Це слова дружини Давида Чичкана Ганни Циби — слова, які несуть візію їхнього спільного майбутнього, яке вже ніколи не станеться.Давид Чичкан — анархіст і рисувальник, для якого мистецтво ніколи не було відокремлене від політичної позиції. Воно було способом говорити про нерівність, насильство й експлуатацію та водночас відкривало простір для уяви іншого суспільства: без ієрархій, примусу й страху. Саме через свої роботи Давид неодноразово стикався з цензурою, нападами та спробами скасування виставок — але ніколи не відмовлявся від своїх поглядів.У вересні 2024 року Давид долучився до лав Збройних сил України. Це рішення стало продовженням тієї ж позиції — опору імперіалізму й боротьби за свободу, яку він відстоював усе життя. 10 серпня Давид загинув від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.Це втрата, з якою важко змиритися друзям і подругам, порожнеча, яку неможливо заповнити. Та його присутність відчутна й нині — у роботах, міському просторі, у ході щоденної боротьби й у межах спільнот, які плекають рівність й солідарність.«Незалежна, самостійна, антиавторитарна, безкласова, прогресивна, феміністична, соціальна, соціалістична» — це гасло з робіт Давида продовжує жити разом із тими, хто несе й продовжує його справу.У пам’ять про Давида ми зняли цей фільм — як спосіб зафіксувати його присутність і як жест любові, вдячності та солідарності. Це фільм не про минуле, а про те, що триває: про мистецтво непокори й боротьбу, що обов’язково завершиться перемогою.

Зброя, військові радники, кредити, програми навчання — у ХХ столітті СРСР інвестував значні ресурси в країни Глобального Півдня в рамках проєкту створення антиімперіалістичної альтернативи Заходу. Наслідки цієї політики відчутні й досі: у багатьох країнах вона трансформувалася у вдячність та лояльність до Росії — попри очевидні імперські практики останньої.У книзі «Східний Інтернаціонал» Маша Кірасірова звертає увагу на ще один важливий аспект цього феномену: як зовнішня антиколоніальна політика СРСР була тісно пов’язана з тим, як більшовики будували власний «внутрішній Схід» у Центральній Азії та на Кавказі.Радянська взаємодія з Азією й Африкою та управління неросійськими регіонами всередині Союзу спиралися на спільну логіку — територія, нація, контроль.▪️ Тож, як проєкт світової революції поступово перетворився на ставку на національні держави, кордони й лояльні еліти?▪️ І як антиколоніальна риторика може співіснувати з імперською практикою?👉 Читайте про це в нашій рецензії на книжку «Східний Інтернаціонал: Араби, центральноазійці і євреї в антиколоніальній імперії Радянського Союзу».

🫤 Якщо ви колись брали участь у ліворадикальних організаціях, то, ймовірно, не раз переживали розчаруванням на своєму активістському шляху. Найболючішими вони стають не через поразки, а тоді, коли організації, покликані боротися за визволення людства, починають відтворювати ієрархії зсередини.Саме про такий досвід втрати ілюзій після 60 років у лівому русі написав Боб Маєрс — британський робітник, профспілковий активіст і колишній троцькіст. Його есей — це спроба зʼясувати, як ліві рухи скочуються в авторитаризм?У перших двох частинах тексту Маєрс міркує про ризики, які виникають тоді, коли ідеї перетворюються на догму, відриваються від реальності й починають важити більше, ніж живі люди.Сьогодні ж ми пропонуємо прочитати завершальну частину есею, у якій активіст аналізує партійний досвід, власні помилки та причини внутрішньопартійних розколів. Утім, цей текст — не лише про владу всередині лівих організацій. Маєрс говорить і про можливість іншої політичної культури: самоорганізації без догми, готовності визнавати помилки, простору, де наймолодша учасниця може критикувати «старожилів» — і бути почутою 🤝Тож питання не в тому, чи маємо ми правильну теорію, а в тому, чи не перетворюємося ми на те, з чим боремося.

Українська діаспора — це не лише про походження чи ідентичність. Вона була і залишається важливим простором виробництва знань та формування дискурсу про Україну поза радянської цензурою та усталеними в світі упередженнями.Щоб розібратися, як досвід українців у різних країнах вплинув на формування української культури та політичної дискусії, ми започаткували спецпроєкт про українську діаспору.Сьогодні в межах цього спецпроєкту ми публікуємо інтерв'ю з Богданом Кравченком — соціальним науковцем українського походження, чия життєва й інтелектуальна біографія охоплює Канаду, Велику Британію, Україну та Центральну Азію. У студентські роки він був залучений до лівого руху в Канаді, співпрацював із марксистським журналом Critique та діаспорним часописом «Діалог», який критикував радянську систему з лівих позицій. Після розпаду СРСР переїхав до України, де працював над реформуванням державної служби, разом із Соломією Павличко заснував видавництво «Основи» та викладав у Києво-Могилянській академії.Із нашої розмови з Богданом Кравченком ви дізнаєтеся, зокрема, про те, як у діаспорі формувалися політично ангажовані середовища та в чому полягала суперечливість цих процесів, про важливість соціальної та економічної історії для розуміння українського минулого, а також про роль і становище української діаспори в умовах повномасштабної війни.

🫸«Навіть за свого життя Маркс зневірився у багатьох “марксистах”, які вважали, що він створив остаточний підручник про те, як має розвиватися історія». Нещодавно ми опублікували першу частину есею Боба Маєрса — британського активіста і робітника, який десятиліттями був учасником радикальної лівиці: від фабрик і профспілок до троцькістських організацій. У ній він розмірковує про те, як в історії людства ще з часів античності знання знову і знову, стаючи догмою, потребувало переосмислення та здатності ставити критичні запитання.⛓️ Та чи може перетворитися на сувору релігію і сама теорія визволення? Саме цьому питанню присвячено другу частину есею Маєрса, у якій він показує, як марксизм, ставши ідеологічною догмою, поступово втрачав революційний характер — характер живого знання про суспільство.Чому навіть прогресивні ідеї обертаються диктатом, закритим до критики, і помирають? І що потрібно, аби марксизм знову став інструментом мислення та визволення? Читайте другу частину есею за посиланням.

🔥 2026 рік не змусив чекати на гучні новини й відразу позначився черговою хвилею політичних і соціальних потрясінь.Утім, поки увага загалу прикута до арешту Мадуро, менш поміченими залишаються події в Ірані. Уже майже два тижні там тривають масові антиурядові протести, що супроводжуються силовими розгонами, арештами та загибеллю протестувальників.У цьому контексті пропонуємо звернути увагу на інтерв’ю з представниками й представницями низового опозиційного колективу «Анархістський фронт», який об’єднує активістів і активісток з Ірану та сусіднього Афганістану.Це перше публічне інтерв’ю анархістської організації після нещодавньої реорганізації й рідкісна нагода почути, як вибудовується лібертарна політика в умовах, де «держава розглядається як абсолютне зло й фундаментальна перешкода для будь-яких справжніх перетворень в інтересах народу».Розмова охоплює історію анархістського руху в Ірані, афганський досвід життя між війнами та імперськими вторгненнями, жіночий спротив, а також критику як ісламістської теократії, так і західного імперіалізму.Повне інтерв’ю про низовий спротив системам державного пригноблення читайте за посиланням.

🎄 До Нового року лишилося кілька годин, тож ми не будемо відволікати вас від святкових клопотів довгими лонгрідами й підсумковими списками. Але все-таки встигаємо увірватися з привітаннями, побажаннями й маленькими подарунками 🫶🏽Тож вітаємо з прийдешнім Новим роком! 🎄Дякуємо всім, хто залишається поруч і підтримує нас:💫 нашій команді та редакції — за найкращу горизонтальну робочу атмосферу;✍🏼 авторкам і авторам — за сильні, критичні тексти;🦄 підписницям і підписникам — за лайки, шери й уважні читання;💞усім однодумицям і однодумцям — за можливість відчути солідарність у боротьбі за зміни на краще.В усе це ми віримо, довіряємо й любимо з року в рік. Тож бажаємо собі й вам і надалі триматися разом. Нехай у 2026 нас стане більше, а наші голоси звучатимуть голосніше ✊🏽І наостанок усе-таки буде одне невелике підсумкове досягнення, воно ж маленький подарунок для нас усіх: ми оновили сайт 💻‼️Він став швидшим, зручнішим та ще більше відкритим для діалогу. Тож заходьте, тестуйте й переглядайте матеріали, які могли пропустити. Сподіваємося, у новому році читати нас, ділитися думками та долучатися до наших проєктів буде ще легше.Гарних свят! 👯До зустрічі у 2026 👋🏼❤️‍🔥

У період новорічних свят багато з нас люблять читати захопливі й натхненні пригодницькі історії ✨Тож сьогодні ми вирішили перекласти й опублікувати для вас одну з таких розповідей — про шлях лівого активіста. Це перша частина есею британського робітника, профспілковця та багаторічного члена троцькістської Робітничої революційної партії Боба Маєрса.Половину свого життя Маєрс провів у «революційній» організації, а іншу — намагаючись зрозуміти, чому революційний шлях так часто виявляється сповненим ілюзій і розчарувань. Свій пошук він починає не з Маркса й партійних програм, а з набагато давнішого зламу — моменту, коли люди вперше наважилися пояснювати світ без богів, спираючись на спостереження та готовність переглядати усталені правила.Звертаючись до Анаксімандра й інтелектуальної революції Давньої Греції, автор ставить питання, яке й сьогодні звучить болісно актуально: чи не перетворили ліві марксизм на догматичну систему — і чи не в цьому коріння наших поразок, втрати солідарності та безпорадності перед війнами, неолібералізмом і кліматичною катастрофою?Може здатися, що ця історія позбавлена гепіенду. Проте критична спроба Маєрса повернути лівому мисленню здатність ставити під сумнів і вчитися в реальності таки сповнена віри в можливість не догматичної революційної політики. Зрештою, як пише він сам: «Сьогодні, коли мені за сімдесят, я все ще вірю, що можливий інший світ, вільний від катастрофічної руйнівної сили капіталу».