Сергій Параджанов узяв ресторанну серветку й кулькову ручку. Намалював гору Арарат, вірменських таксистів, обвів усе це колючим дротом і підписав вірменською: «Мінськ. 1970 рік. Смуток, смуток, смуток».Цей епізод стався в 1970 році у Мінську, куди Сергій Параджанов приїхав із показом свого нового поетичного фільму «Колір граната». Український режисер тоді зібрав переповнений зал прихильників «поетичного кіно» — течії, яка в 1960–1970-х роках стала не лише естетичним проривом, а й формою культурного спротиву радянському офіціозу.Але саме в Білорусі ця поетична традиція так і не встигла сформуватися. Задушене цензурою, поетичне кіно залишилося тут напівпримарним явищем, яке вловлюється в декількох стрічках, нездійсненних сценаріях та творчих пошуках «у стіл».Історіям нереалізованого білоруського поетичного кіно присвячено нашу нову статтю кінокритикині Ольги Романової. У її ретроспективі ви дізнаєтеся про: ▪️ маловідомі кінопроєкти 1960–1970-х; ▪️ білоруських режисерів, які, попри все, шукали візуальну мову поза рамками офіційного наративу; ▪️ репресії й утиски в СРСР, розказані через невтілені чи понівечені поетичні кінопроєкти.Відповіді на ці питання допомагають краще зрозуміти не лише історію кінематографу, а й ширші культурні контексти, що формують наше сьогодення.