Коли сьогодні, як доросла жінка, я не реагую, коли чужий фацет каже мені «кицю». Коли замість того, щоб сказати «від’їбись», я тихим голосом кажу: «Дуже перепрошую, сподіваюсь, для вас не буде проблемою, якщо я попрошу відсунутися на два-три міліметри?». Коли я пишу ці слова, то починаю сумніватися в собі й хочу перестати, бо не знаю, чи хтось це взагалі прочитає. Покірна тримає ноги разом, руки на ковдрі, перевіряє, чи не пішла стрілка на її колготах і, про всяк випадок, має з собою другу пару. Ложка, ніж, виделка. Виконує команди без буркотіння. Її голос — як фоновий шум: не шуми, жінко, не заважай іншим у їхніх серйозних справах. Покірна нікому не завдає зайвих клопотів своїм існуванням. Вона йде на кухню, коли чоловіки обговорюють серйозні справи, навшпиньки заходить до конференц-залу, її губи складаються у беззвучне «вибачте», вона сідає під стіною, робить жест «ні, не турбуйтеся, не хвилюйтеся за мене», коли хтось показує їй на місце за столом. Кому вона скоряється?«У пошуках чуйності».