Найстрашніші та найболючіші втрати під час війни, які неможливо виправдати, – це діти. Їхні голоси назавжди замовкли у вибухах. Вони хотіли сміятися, бігати по калюжах, малювати сонце, обіймати маму. Вони вчилися читати, мріяли про велосипеди, літні канікули, перше кохання. Але замість книжок – уламки. Замість школи – сирени. Замість життя – тиша. Імена цих дітей, як шрами на серці нашої Великобурлуцької громади. 17 січня 2024 року російські війська скинули на село Малий Бурлук керовану авіабомбу. Осколкове поранення отримала 13-річна Аліна Добродушенко – дівчинка опинилася в епіцентрі вибуху. Десять днів вона боролася за життя, але країна-агресорка нещадно його обірвала. Її серце зупинилося 27 січня. 28 лютого 2024 року російська армія влучила авіабомбою у залізничний вокзал у Великому Бурлуку, біля якого гуляла 6-річна Кіра Артюхова з дідусем – вони не встигли повернутися додому. Війна, яку безпідставно розпочала росія, забрала майбутнє в цих дітей. Але ми маємо пам’ятати їхні імена, їхні усмішки, їхнє коротке, обірване дитинство і зробити все можливе, щоб країна-агресорка більше ніколи не вбивала наших дітей.