#Роздуми_Спогади_Борзова Чого я навчилась у жінки з ЖмеринкиВона прийшла на прийом, тримала в руках папку з довідками. Була втомлена, але зібрана. Казала:“Я все розумію. У нас війна. Але ж у мене — дитина. Коли я бачу в очах жінки біль за свою дитину — мені важко дихати.Бо це не просто погляд. Це — німа молитва, втома, страх і безумовна любов. Скільки б років не було її дитині — три, тридцять чи сорок три. Бо для матері — це завжди її дитина.Вона не просила допомоги для себе. Усі її прохання — про сина.І я зрозуміла:Справжня сила — не в гучних словах, а в здатності жінки стояти, коли все навколо валиться. І ще дбати про інших.Це — материнство.І Україна тримається саме на таких жінках.І я подумала:Скільки жінок зараз — мовчки тримаються.Не тому, що хочуть. А тому, що мусять.Бо на них — дім, діти, війна, життя.Бо хтось мусить бути сильною, поки інші не можуть.Сиве волосся. Затиснуті пальці. Тихий голос. І погляд, у якому — все.Не жалість. Не злість. А стомлена гідність.І тоді я навчилась:шукати не винних — а шляхи,говорити менше — а дивитись уважніше,не обіцяти — а діяти.Навчилась бути поруч. Мовчки. Рівно. Надійно.Бо саме цього чекають жінки, і від чоловіків також. PS Я не завжди встигаю. Не завжди можу одразу відповісти чи знайти рішення.Кількість звернень зростає з кожним днем.І кожне — болючіше, трагічніше, важче.Це — історії про втрату, несправедливість, війну.Але я маю знаходити в собі сили. Бо ви тримаєтесь.А іноді — ви сильніші за нас усіх.