— Мої пріоритети змінилися, — примудряюся вимовити я. — Я цього більше не хочу.— А чого ж ти тоді хочеш? — Її погляд тримає мій, а рука стискається міцніше навколо мого зап'ястя.Тебе. — Давай укладемо угоду.Її губи вигинаються. — Гаразд?— Якщо ми не одружимося до того часу, як нам стукне по тридцять, ми одружимося один з одним. І у нас буде четверо дітей, як ми й говорили.Джозі кліпає очима, заскочена зненацька. — Ти хочеш одружитися зі мною? Чому? — запитує вона так, наче сама думка здається їй неймовірною, чимось, що вона не може до кінця усвідомити.— Тому що я бачу своє життя поруч із тобою, — кажу я, бо не хочу брехати. Не хочу вдавати, ніби я про це не думав. — Тому що з тобою все має сенс. Тому що ти робиш мене щасливим, і я сподіваюся, що роблю щасливою тебе.Тихе гудіння заповнює простір між нами. Її мовчання здається вічним, що змушує мене нервувати.— Ти робиш мене щасливою, — сором'язливо вимовляє вона, крутячи каблучку на пальці. — І у тебе повно чудових якостей, від яких було б нерозумно відмовлятися.Я тихо сміюся, напускаючи на себе байдужість, хоча мій мозок буквально підстрибує від щастя через її відповідь. — Ну так, я такий, хіба ні?Будь ласка, не йди — Е. Сальвадор 😀