— Якщо я скажу тобі повзти до мене на колінах, ти це зробиш? — Для тебе? — Кутик його рота піднімається, ніби він каже: «І це все?». — Навіть по тій самій милі битого скла. Скептицизм не зникає. Слова. Такі легкі слова.Він опускається на коліна. Мої губи розтуляються, приголомшений подих виривається з грудей.Він повзе до мене. Він мав би виглядати приниженим — навіть покірним. Але натомість він здається дивно могутнім і рішучим — як людина, яка знає, чого хоче, і готова на все, щоб це отримати. Його очі заворожують мої, і я не можу ворухнутися, поки він долає відстань між нами.Він зупиняється лише за дюйм від кінчиків моїх туфель. Дивиться вгору з посмішкою. — Ну як я впорався? Я залишаюся безмовною. Я не варта того, щоб він відкидав свою гордість і робив це... У мене не залишилося нічого, що він міг би забрати.Його обличчя напружується, ніби він може прочитати те, що проноситься в моїй голові. Він обхоплює мою талію руками і притискає мене впритул до себе. — Ти варта цього, Люсьєн Пірі. Ти — мій головний приз. Я можу робити це знову і знову, поки ти в це не повіриш. Сльози щипають очі. Я кладу ліву руку йому на волосся. — Це несправедливо. Ти не мав грати так брудно. Ти мав просто засипати мене гарними словами за вечерею. Він прибирає мою руку зі своєї голови і переплітає свої пальці з моїми, його обручка гріє мою шкіру. Він притискається щокою до тильної сторони моєї долоні і дивиться на мене як людина, яка бачить перед собою свій приз. — У любові та на війні всі засоби дозволені. А це — кохання.Твій за контрактом — Надіа Лі 💙