— Це ви так знайомитеся з усіма сусідами? — запитує вона, поклавши руку на стегно в дуже зухвалий спосіб. — Більшість людей починають із привітного помаху рукою, можливо, тарілки печива. А не зі стриптизу.Я стогну і закриваю обличчя рукою. — Чому це відбувається саме зі мною? — бурмочу я крізь долоню. Очевидно, справи мають почати покращуватися. Гірше вже бути не може. — Знаєте що? — каже вона, і її очі нарешті зустрічаються з моїми. На її щоках все ще грає рум'янець, але вираз обличчя змінюється, а погляд стає крижаним. — О ні, о ні. Ні, ні. Це ви. — Я? — О, той самий грубіян, який врізався в мене в коридорі й навіть не перепросив. Ні. Знаєте що?Я кліпаю очима, не знаючи, що відповісти. Це риторичне питання? Я маю щось сказати? Вона розвертається на пʼятах і біжить униз сходами. Я чую, як знизу грюкають двері, і якусь мить просто стою там, мокрий, з рушником, що ледь тримається на талії. Моє серце калатає — не лише від несподіванки, а й від усього цього абсурду.Помилка бронювання — Марія Рігу ❤️