Та бачу, що собаня до нас наближається. Доберман — то, звичайно, краса, але ж хто захоче жертвою такої краси стати? Підтягнула ближче свою корго-лабрадорську зграю, стою. Від думки кудись бігти навіть смішно стає. Два стрибки — і собака вже біля нас, прямо поміж Бредою і Поною встрягла.І автівка одразу зупиняється...У мене чомусь серце у п’яти.“Зіпсували собаче тренування, — плутаються думки. — Зірвали марафон... А ми взагалі до чого? Просто йшли... Та хіба той хазяїн розбиратися буде?”.На всяк випадок морально приготувалася лаятися відчайдушно.Чоловік з автівки вилазить — і хап добермана за нашийник. Міцно так тримає, ледь не душить. І до нас з усмішкою:— Дякую вам! Ой як дякую!Я стою, очі вибалушила.— Так він як стрибне, прямо у вікно! Я за ним — він від мене! Я за руль, наздоганяти. А там ліс — куди? Забіг би, дідька лисого я б його там спіймав!І пішов чоловік, радісний такий, добермана до багажника пхати.А деякі люди говорять, що собака не може принести щастя. Бачили б вони обличчя того чоловіка!😄