📖 «Заводний апельсин»✍🏻 Ентоні Берджесс Це було перечитування. Вперше я читала цю книгу в студентські роки, і вона справила на мене глибоке враження. Ось час пройшов, і що я бачу тепер Заводний апельсин — книжка про те, чому люди обирають насильство. А ще більше — про те, чому суспільство боїться свободи так само, як і жорстокості. І все це — через історію хлопця, який обожнює класику, молоко з наркотиками і вивалювати кишки всім, хто під руку трапиться. Алекс — головний герой, оповідач, школяр із виразно психопатичними нахилами. ( є однойменний фільм за цією книгою, і Малкольм Макдавелл просто неймовірно талановито зіграв головну роль, щиро рекомендую) Він і його “друзі” живуть у світі, що вже давно згнив — соціально, морально, людськи. І в цьому гнилі вони поводяться, як тварини, тільки самих гидких видів: кусають, ґвалтують, вбивають. Без особливої причини. Бо можна. Бо “весело”. Бо нічого іншого цей світ їм не дає. Берджесс не пише, щоб викликати співчуття. Алекс — не нещасний підліток. Він чудово усвідомлює, що робить. І ще більше: він кайфує від цього. Власне, це одна з найнеприємніших (і водночас найчесніших) рис книжки — тебе постійно змушують дивитись на зло не як на трагедію, а як на свідомий вибір. І ти з цим сидиш. Варишся. Відчуваєш, як це все тебе роз’їдає. А мова, якою це все транслюється, додає ще більшої огиди, адже тут є натхнення срср і багато російського суржа. Не скажу що сильно приємно було читати, та воно дуууууже пасує і тексту і закладеним в нього, простигосподи, сенсам. Абсолютна дяка автору і перекладачу. Ось цей підлітковий сленг, суміш англійської/української з російськими словами — створює ефект повного занурення в голову Алекса. А потім неочікуваний поворот. Алекса ловлять. Його не судять як людину, не намагаються зрозуміти. Його перепрошивають. Ставлять експеримент, “виліковують” за новою державною програмою: тепер будь-яка агресія викликає в нього фізичну відразу. Навіть думка про секс чи бійку — і його скручує. Здається, суспільство перемогло, правда? Насильство викорінене. Хеппі енд. Але… Та от тільки… це вже не людина. Це є той самий «заводний апельсин»: щось живе зовні, але абсолютно механічне всередині. Без вибору, без волі, без змоги діяти інакше. І Берджесс тут накидає нам жуйку для роздумів: а що гірше — свідоме зло, чи насильницьке “добро”? І, якщо чесно, я так і не змогла дати відповідь на це питання. Але впевнилась, що це чудова книга для книжкових клубів. Придивіться,панове. Фінала у цій книзі взагалі існує два. У британській версії Алекс наче дозріває, відмовляється від минулого, розуміє, що все це було пустим. У американській цей розділ взагалі викинули, бо “чого це він раптом стає хорошим, де драма?”. І чесно — не знаю, який варіант краще. З одного боку, показати, що зло не вічне — важливо. З іншого — надто вже швидкий цей перелом, хочеться більшого внутрішнього процесу, а не просто “я подорослішав, мені тепер не кайф”. Тож знову ж, в цьому питанні я теж не дійшла однозначного висновку для себе. У підсумку скажу, що ця книга не про мораль, а, радше, про вибір. Про те, чи маєш ти право бути поганим. Про те, що зробити з насильством у людині — вбити його, чи дати відповідальність за нього? І найголовніше — наскільки далеко держава може лізти в твою душу, перш ніж сама стане монстром. І ця тема чи не найагресивніші емоції викликає у мене. Як після першого читання так і цього разу, ця історія викликала огиду, цікавість, злість, співчуття й глуху порожнечу — іноді одночасно. Відчуваю себе трошки брудною, точно злою і злегка подавленою. Тож, читати чи ні це вже на ваш розсуд)Видавництво КСД 🌟