🐍 Андрус Ківірягк «Чоловік, який володів зміїною мовою»
📚 Видавництво: Богдан

Це виявилася одна з тих книг, про яку важко сформулювати враження, бо жодні слова не зможуть вповні передати емоції від читання. Найближче, з чим можу порівняти загальний настрій та атмосферу оповіді, є «Легенда про зміїне серце» Радека Рака, хоч сюжет та ідеї тут закладені геть інші.

Усе, що описано в романі, здається водночас абсолютно неможливим та надзвичайно природним, безглуздим і правильним, диким і щирим, химерним і справжнім, комічним і трагічним, морально неприйнятним, але настільки реалістичним, що від цього стає не по собі.

Роман побудований як розповідь чоловіка, котрому не пощастило жити на зламі епох, про своє життя з самого дитинства. Він належить до народу, що завжди жив в лісах і перебував у гармонії з природою, адже володів прадавньою зміїною мовою, яку розуміли й якій корились всі лісові мешканці. А якщо на їхні землі прибували чужинці, то одностайно вимовлене багатотисясною юрбою зміїне закляття прикликало Північного Дракона, котрий розправлявся з загарбниками.

Ті давні естонці мали зміїв за братів, одягалися в хутро й шкіру, їздили на вовках і пили вовче молоко, не полювали на тварин, а замовляли їх, то ж завжди мали свіже м’ясо на столі й не було потреби горбатитись від важкої праці заради шматка хліба й миски каші.

Та часи розквіту цього народу давно минули. Все більше їх цуралися давнього способу життя, наслідуючи приклад прибулих латників та монахів. Мовляв треба вчитися новому, чужинці прийшли з далеких країв і краще знають як світ працює. Заради сили й розуму, що їх досягають християни, треба забути язичницькі обряди. Ніякої зміїною мови немає, бо церква нічого про неї не знає…

Але донедавна залишалося й трохи тих, у кого чуже світобачення викликало дискомфорт, хто не був готовий відмовитися від правдавнього ладу, хоч і їх кількість невпинно з роками танула.

І ось це, власне, головна тема роману — зміни життєвого устрою та світобачення, а також те, як важко знайти своє місце в мінливому світі.

Одні легко ведуться на бздури чужинців, що зводять людей з розуму, й переймають дурні звичаї селян щоб начебто насолоджуватися тим самим добробутом, що й інші народи. "Село зводить з розуму, бо в них і справді багато дивовиж. Але ти маєш розуміти, що всі ті речі придумані ними лише з однієї причини — вони забули зміїну мову."

Другі вдаються в іншу крайність, чіпляються за сакральні обряди: "Для них найважливіше було жити так, як жили їхні предки. Мовби сонце застигло в небі, мовби не заходило й не здіймалося, мовби ліс не залишився без людей, мовби світ не змінився."

Але були й ті, що критично оцінюють погляди й віру обох сторін, розуміючи, що одне є сліпим наслідуванням і безглуздим самообманом, а інше невпинно втрачає позиції й вироджується до не менш абсурдних форм: "Кожен має право жити так безглуздо, як сам забажає". Те, яким все було раніше, безповоротно втрачено…

Леемету випала нелегка доля стати свідком змін, побувати в обох світах, пізнати їхні принади й недоліки. Він намагався жити звичайним життя, але світ довкола змінювався. Старий не відпускав, новий не приймав. Чи то ж він не готовий був до цих змін. Останній чоловік, що володів зміїною мовою, став свідком розквіту одного й занепаду іншого. Еволюція чи деградація — хтозна… Люди втрачали своє місце у світі, бо більше не розумів його мови.

Мені сподобався сюжет роману, що спершу виглядає як історичний з міфологічними нотками, але дедалі більше переходить в магічний реалізм, стаючи все похмурішим, жорстокішим, безнадійнішим. А також головний герой — неординарний, з сірою мораллю й дуже тверезим поглядом на життя, на долю якого випало занадто багато випробувань.

А ще тут дуже багато незвичайних цікавинок, як-от парочка останніх у світі людиноподібних мавп, котрі вирощують і дресирують величезних вош; хтиві ведмеді, що залицяються до жінок; дивний звичай лісових жінок раз у рік потай від чоловіків вилазити голяка на високі дерева купатися в місячному сяйві; гігантська риба й легендарний Північний Дракон 🐉, що ніколи не покидає думок Леемета.

#бууінго