Імовірно, ви сьогодні вже не одноразово читали й чули про те, що Україна має святкувати відновлення незалежності. Давайте подивимось на це глибше. Юридично та історично 24 серпня 1991 року Україна відновила свою незалежність, а не проголосила її вперше.

Українська держава вже існувала до цього, мала власні органи влади, армію, територію, конституцію та була суб'єктом міжнародного права (зокрема, однією з країн-засновниць ООН). Постанова Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 року так і називалася: «Про проголошення незалежності України», але в тексті та преамбулі чітко наголошувалося на продовженні тисячолітньої традиції державотворення. А остаточно цей статус закріпила Декларація про державний суверенітет (1990), де зазначалося, що Україна є суверенною національною державою. Середньовічна європейська держава з центром у Києві, яка об'єднала східнослов'янські землі. Вона мала розвинену систему управління, династичні зв'язки з усією Європою (від Франції до Візантії) та перший звід законів - «Руську Правду». Політична, правова та культурна традиція Київської Русі стала тим «золотим століттям», на яке спиралися всі наступні українські державні утворення, обґрунтовуючи своє право на суверенітет.Після занепаду Києва державотворчий центр перемістився на захід українських земель. Князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину і Волинь, а його син Данило Галицький у 1253 році прийняв королівську корону від Папи Римського, що є прямим юридичним визнанням держави на міжнародному рівні за європейськими стандартами того часу.

Це прямий доказ того, що українські землі мали власних монархів, самостійну зовнішню політику та дипломатію ще задовго до появи не лише Російської імперії, а й самого Московського царства як серйозного гравця. У XIV столітті більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського (яке пізніше об'єдналося з Польщею в Річ Посполиту). Проте довгий час це об'єднання жило за принципом: "Старого не рушимо, нового не вводимо". Землі зберігали власні закони (Литовські статути), судочинство та староукраїнську (руську) мову як державну. Навіть перебуваючи у складі інших держав, українська знать і регіони тривалий час зберігали елементи власної політичної суб'єктності та правової системи. У часи Російської імперії (XVIII — початок XX століття) формального акту «проголошення незалежности» у сучасному розумінні не було, оскільки поняття «національних держав» тоді тільки формувалися у світі. Проте рух за відновлення власної державності та суверенітету існував постійно:Козацька автономія та Гетьманщина Після Переяславської ради 1654 року українські гетьмани (Пилип Орлик, Іван Мазепа) століттями намагалися розірвати кабальні договори з Москвою. Перша українська Конституція Пилипа Орлика (1710) чітко окреслювала Україну як вільну державу. Кирило-Мефодіївське товариство (1845–1847) Таємна організація інтелігенції (Тарас Шевченко, Микола Костомаров та інші), яка мріяла про повалення самодержавства і створення федерації слов'янських республік, де Україна мала бути вільною та рівноправною. Громади та рух «хлопоманів» (друга половина XIX ст.) Культурницький опір русифікації, який заклав основу для політичної боротьби (Михайло Драгоманов, Володимир Антонович). Коли у 1917 році Російська імперія впала під ударом Першої світової війни та революцій, українські діячі (Михайло Грушевський та інші) миттєво скористалися цим, створивши Українську Центральну Раду, яка і пройшла шлях до повної незалежності в 1918 році.