В Одесі тепло і затишно. Такий справжній оксамитовий сезон: вдень +22, вночі +15. Море тепле. Вітер південний. Хмарки з моря лахматі і летять низенько. Краса і сила.

Повертаюсь з центру пішки. Думаю: загляну на Привоз. Тільки помідори, м'який сир і зелень скраєчку - і все. І тут тривога. Реактивний шахед з моря. Пабліки починають писати куди. Дачне, Усатове, ПосКот, не нервую, обираю солодкі червоні перці. Авангард, залітає у місто - вже зависла на яблуках. Сорт "моді" - такі червоні, аж вишневі, солодкі з кислінкою, боже яка смакота.

Раптом різко звук як у літака в небі, відкриваю стрічку: "зд вокзал, центр", дивлюсь навколо: хтось втикає в телефон, продавчиня поруч набирає сливи - угорку у великий мішок для ґаздині у білій курточці з червоним манікюром. Я підвисаю і думаю: за помідорами йти чи ні, не встигну. Паралельно трохи шукаю очима якусь опорну стінку. Нема. Тільки дах овочевого пасажу і запах маринованих огірків з часником і гострим перцем. Жіночка збоку: "Зараз вилетить". Я: "Задовбали".

Вилітає. Купляю ще грузинський шоті. Ще теплий. Вертаюсь за зеленню. Знов цей звук. Ми вже знаємо: це не літаки, це російський сраний реактив. Підіймаю очі до неба, думаю: хоч побачу. Ні. Звук віддаляється. Потім легенький бабах. Весь Привоз стримано: "Збили". Через хвилину пабліки: "Збили". Відбій.

Йду у молочний корпус і купляю м'який сир з топленого молока. Коричневий такий. Смачний до нестями.

Дякую Збройним Силам України.