Вночі, під тривогу, написала сістер: "Знову попало біля мами. Школа горить". Подивилися з нею відео. Перевірили, що, мама не в мережі. Дожили до ранку. Вранці мама: "Я на клумбі, обрізаю квіточки, осінь, треба же". Просто поруч з нею прилітало декілька днів назад. І на відміну від прильоту 31 грудня - як раз на новий 2026-й, коли бруднодупі в якості подарунків відправили пару іскандерів і полірнули все це звичайним шахедом, у вересні поки що "щастить", навіть вікна на місті, хвилі розходяться в інших напрямках. Божедопожі. Це тобі не майже весь січень сидіти з вікнами, затягунутими плівкою, бо у людей же свята: "ми не працюємо", навіть за подвійні гроші. Кому війна...

Я не жаліюсь, я знаю, як важко тим, у кого гинуть рідні. Я знаю, як вщент вигорають квартири і все нажите за все життя йде прахом. Але мама каже: "Головне - живі. Руки-ноги на місці. Очі бачать. Все інше буде". Моя залізна мама. Жодної паніки-істерики. В перший ранок повномасштабного вторгнення чітко сказала: "Діти, набрали воду у все, що можна. Зарядили все, що можна і зібрали необхідне в рюкзаки". Все. Спробуй не послухатись таку жінку.

Я не хвалюсь. Я просто хочу, щоб ми всі зараз були міцніше.

Дякую Збройним Силам України.