Нещодавно на іспиті по теорії мистецтва відповідала на всі питання правильно і викладач мене запитав: "Чому так швидко?" Я відповіла: "Тому що люблю Францію". Ну є така слабкість, угу.Я так люблю Францію, що вночі подивилася новий фільм Франсуа Озона. Quand vient l'automne - "З приходом осені". Лірична назва про вбивство, яке всі роблять непомітним. І всі живуть щасливо після нього - дві старі проститутки, та їхні син та онук. І все мило і лагідно. І дві красивих літніх жінки з їхньою ніжною дружбою. І онук Люка однієї. І син другої, який повернувся з в'язниці. І Людівін Саньє, яка грає нервову жінку, яку вбивають. Взагалі Озон вміє знімати і милуватися дорослими жінками. Але мі-мі-мі нестерпне. Постійно думаєш, що зараз світ теж саме зробить з Україною: "закінчить війну" і не помітить. Ну зробить вигляд - ну ок, здайтеся же, росія сильніше. Всім все підходить, ми так мило і лагідно тут живемо без вашої війни. Це те, що добиваються зараз росіяни. "Додавить xxxlv" та знов возить Заходу світ балет, свою оперу, свого пушкіна, своїх блядей та "загадочную русскую душу".Але ні, ми не здамося. Тому просування своєї культури так потрібно. І внутрішня культурна дискусія. І дискусія на загал. І скандали "Малевич - українець". І Кандинський наш, і Екстер, і Соня Делоне. До крові з очей росіян. І наші картини в західних музеях та всіх інституціях. І просування українських митців. І мітинги с культурними акціями на всіх центральних площах європейських столиць. І від кожного з нас залежить, щоб з нас не зробили жертву, не менше, ніж навесні 2022 року. Ваша україноцентрична українка Балаба.