Чарка чаю

Квітень 1946 року. В самому розпалі Нюрнберзький процес, а в газеті «Труд» поряд із матеріалом про допит Альфреда Розенберга -- критична замітка в рубриці «На теми дня».

Там скаржаться, що змучений війною пролетарій відмовляється чаювати як слід. Радянська влада відкрила у містах і селищах понад 1300 чайних, а вже до 1 липня доведе їхню кількість до 2000.

Кожна з них має стати своєрідним культурним куточком, де можна не лише відпочити за парою чаю, а й почитати газету, послухати агітатора.

Далі автор нарікає, що про таке призначення чайних почасти забувають, і ті радше нагадують трактири. Далі наводить найбільш кричущі приклади.

У Харкові, наприклад, працівники чайних не піклуються про культуру обслуговування споживачів, не придбали достатньої кількості меблів і посуду. Чай тут подають не в чайниках, як того вимагає наказ Міністерства торгівлі, а в чашках. Ту саму картину можна спостерігати в Миколаєві. У чайній №2 окріп готують у каструлях. Чайників і розеток для цукру не запасли. Не бачать відвідувачі цієї чайної ані газет, ані журналів.

Висновки невтішні. Пишуть, що до війни такого не було.

Головна вада цих чайних у тім, що вони найменше продають чай, а широко розгортають торгівлю вино-горілчаними виробами.

Як сказала Базиліковий сорбет в обговоренні одного там чайного бренду, удачькі Gen Z витримати це життя на чаях)