Зробив дві дірки в банці згущенки як в дитинсві і попиваю, вона так повільно ллється, солодка жижа, потрапляє на язик, розливається смаком, мозок починає бути щасливим, бо солодко, смачно, і відчуття як тоді, у дитячому таборі, де видавали в 90-ті ту згущонку, і здавалося її було так багато і вона була постійно, і було літо, і так добре, був ліс, деревʼяні будиночки і вихователі молоді, дисципліна, тихий час і нічні приколи. Бували моменти, коли тільки спогади рятували кукуху. Бувають моменти, коли вже все одно. Людям, які місяцями на позиціях, кукуху рятує віра і мрія бути вдома, з родиною. Вона гріє серця, а ще спогади гріють, і це найвища цінність. І найвища нагорода - дім, родина. Ніякі медалі не коштують цього щастя, ніякі нагороди, найвища нагорода - дім, вдома. І щоб вся ця ідіотська війна залишилась в минулому назавжди. І тільки сльози в душі, або в самотності інколи, вечорами, сльози спогадів про нелюдські випробування, образа на весь цей світ, яка є в серцях багатьох за те, що доводиться займатися цим, що війна краде роки, щоб все це виливалося сльозами тоді, коли ніхто не бачить. Коли це все завершиться і ми повернемось додому. В мирні міста. Бо ці емоції мають вийти, мають піти. І ось ці спогади про те, як було важко, нагадуватимуть про віру в себе. Бо якщо вижив тут, там вже мало що налякає.