Статистика telegram channel - @at_cine

Делону – 90Ми згадуємо не найвизначніші, проте найбільш знакові фільми актора. У цій підбірці не буде “Рокко і його братів” або “Леопарда”, проте ви знайдете (зовсім) неочікувані картини.📍“Астерікс на Олімпійських іграх” (2008) реж. Тома Лангманн“Аве мені!” — попри кітч та вульгарний гумор у 10-ти річного глядача немає сумніву — перед нами справжній Цезар. Відтоді образ, вітелений Делоном, виринає під час читання Светонія, “Нотаток про громадянську війну” чи будь-яких інших текстів про Гая Юлія Цезаря. 📍“Самурай” (1967) реж. Жан-Пʼєр МельвільПотрібно уявляти Джеффа Костелло щасливим. Невловимий, абсурдний персонаж, який торує свою дорогу свободи. Хто ще міг би втілити цього персонажа, як не Делон? 📍“Червоне коло” (1970) Жан-Пʼєр МельвільВершина режисера Мельвіля. Фільм, який можна дивитися без звуку, і ефект буде можливо сильнішим, ніж від оригіналу. Продовження, здавалося б, цілком вичерпану “Самураєм” проблему свободи. Від абсурду вона проростає у спільності. 📍“Шпик” (1972), реж Жан-Пʼєр МельвільЗаключний фільм з “делонівської трилогії” та остання картина, знята Мельвілем. Цілком перенесена у потойбіччя – екран, ніби чорна діра, втягує у себе глядача і весь його світ у безмежну бірюзову ентропію.📍“Прощавай, друже” (1968), реж. Жан ВотренАлен Делон у тандемі з Чарльзом Бронсоном. В принципі, цього має бути досить.📍“Двоє у місті” (1973) реж. Жозе ДжованніОдна з останніх появ у кіно Жана Габена. Режисер – колишній сценарист “Діри” Жака Беккера. Таке переплетіння доль та творчих потенцій не могло привести до чогось, крім вдалого фільму.

Муратовій — 91 (могло би бути)Слово «астенія» — це сполука «відсутності» й «сили», яка втратила потенціал залишатися собою, і така «безсилість» часто ризикує стати хронічною. Хроніка безсилля, мабуть, найбільш влучне означення тону безчасся з узбіч епох, що уламками падали просто під вікнами, — і цей тон у Муратової був не просто мотивом, а самою плоттю її кіномистецтва. Біля уламків юрмилися глядачі, сусіди, сім’ї з дітьми, робітники з навколишніх заводів; десь на мить зупинився похорон, з «швидкої» вийшли санітари лікарень. І саме це кружляння натовпу навколо уламка, який, власне, й невидимий, а лише відчувається, відтворювала Муратова.Симптоми «астенії», наприклад, посилюються після запоїв. Цей історичний, культурний і, зрештою, людський делірій минав або посилювався серед лабіринту незнайденого місця у часі. У цьому пробудженні від похмільного сну або на яву, де блукають уривки фраз, слів, чиїсь крики, пісні, поезія — погляд намагається знайти себе, щоб хоч на чомусь зупинитися. Цим токсином неможливо дихати, але саме його споглядання дозволяє дихати по-справжньому.Справжнє — це те, що в цьому жахливому й солодкому тумані узбіччя може явитися тільки у другорядному. Не обов’язково професійному, не обов’язково реалістичному, більше того — не обов’язково ігровому. Воно стає таким, що його важко усвідомити навіть тоді, коли бачиш перед собою.Муратова ніби ставила камеру з двох позицій: між екраном і тим, що перед ним, а сама переходила з одного світу в інший (буквально, як в «Астенічному синдромі»), або й зовсім перебувала водночас в обох. Її мізансцени, де чиїсь репліки, крики й шепіт разом із міською метушнею наростають до меж такої какофонії звуків, що утворюють розкотисту симфонію абсурду, котра так і норовить виштовхнути тебе геть. Але водночас — спідлоба, зі скромною усмішкою — запрошує залишитися в цьому загубленому світі, зітканому з крайнощів.Тому з її фільмів іноді так і хочеться вирватися назовні, але «назовні» — це й є туди, у фільм, що Муратова демонструвала кожною своєю роботою. Ніби особисто переживаючи власну творчість як саме життя.

30 років тому Жиль Дельоз покінчив з собоюКожна наступна згадка про щось (чи про когось) у дійсності стирає обʼєкт, який намагаються пригадати. Він зазнає щоразу більших та глибших вторгнень з боку наших переживань, бажань і фантазій. Тож парадоксальним чином, намагаючись за допомогою памʼяті повернути з тим щоб продовжити чиюсь присутність, ми досягаємо протилежного результату: викликаний цим ритуалом образ розмивається, мутує, переплавляється та все далі й далі відступає від оригіналу. Замість цього ми отримуємо роздратований спросоння дублікат (Дуат) відсутнього, що оселяється серед нас і живе вже своє монструозне життя. Мабуть про це застерігав Дельоз у передмові до «Алфавіту», жартуючи про виклик чистого духа через обертання стола. Там же, в «Алфавіті», він показує можливість запобігти подібним перетворенням. Точніше: Дельоз демонструє, що запобігти чи уникнути долі не вдасться. Проте можна спробувати якщо не перенести гру на свою територію цілком, то лишити вирви, розломи та тріщини, крізь які тягне студено-невагома нескінченність. Бо, зрештою, що ще залишається після акту спротиву, як не забої, переломи і розриви? Роковини нескінченності Жиля Дельоза пропонуємо відзначати в незвичний для сьогодення спосіб — мисленням. Наприклад, через один з найбільш буйних і вишуканих його зразків: «Що таке творчий акт?» (у перекладі Павла Бартусяка для видання «Контур»)

#ктк«Це не цікаво. Нічого ж не відбувається», — мабуть, ви точно чули колись подібну реакцію на якийсь фільм. І нас завжди цікавила подібна ситуація: як може щось «не відбуватись» у кіно, якщо воно саме по собі — чиста подія? Більше того, як те, «що не відбувається», взагалі може бути дійством, заради якого йдуть у кінозал?Нецікаві люди, з якими нічого не відбувається у нецікавий час — це і схема, і предмет розгляду більшості фільмів феномену французького кіно ХХ століття, режисерки Шанталь Акерман. А «Жанна Дільман, Набережна комерції, 23, Брюссель 1080», як чиста відсутність чого-небудь істотного навіть у власній назві, — є чистим відображенням такого підходу.В Акерман важко знайти межу не просто між ігровим і документальним, щоб зрозуміти, де що, — а важко взагалі навіть виокремити діалог (бо це просто слова), час (бо це просто буденність) і художність (бо це просто колір шпалер на стінах).Радісно, що такі фільми ще можна побачити на сучасному фестивалі. Текст із якого про цей підзабутий феномен «пустотного часу» в кіно ви можете прочитати за посиланням.

​​#kisffKISFF: День перший. Підшкірні жахи.Ділимося першими враженнями відпрограм цьогорічного Київського фестивалю короткометражного кіно. Один день — одна програма.1️⃣ Відьма / Whitch Фільм, мабуть, справді підходить для відкриття програми: розігрується класична кумедна компактна ситуація, глядачі можуть обжитися в залі, проте чи має це стосунок до горору? Навряд. Швидше, це непоганий пітчинг креативної реклами вуличних покажчиків — аби важче було плутати однотипні будинки в американському передмісті.2️⃣Семмі, який може відʼєднувати частини свого тіла / Sammi, who can detach his body partsМолодого режисера Рейна Мейхельсона вказують як індонезійського режисера, але складається враження, що автор походить не звідти. За 19 хвилин його роботи виникає відчуття, ніби фільм тягнеться вже дві години.Емоції передаються словами, а ідею «роздачі» себе по частинах цілком можна було б замінити на роздачу хліба чи вина бідним і нещасним. Винятком є хіба що епізод, де герой позичає свій статевий орган жертві зґвалтування для здійснення помсти.3️⃣ Розплавлена лялька / Рoupée fondueЛє Корроллє намагається репрезентувати розлад особистості, спричинений тілесними пластичними трансформаціями та сприйняттям власного образу віртуальною публікою з іншого боку екрана смартфона. Штучні частини тіла, немов мертвий вантаж під шкірою героїні, не просто «висять» — вони заважають. Позбавляють сну й примушують діяти, хай навіть деструктивно (як інакше їй задовольнятися?).4️⃣ Кров у тіні / Blood in the shadowsІнша цікава робота, що розглядає ще один вимір розладу — залежність. Із відмови прийняти проблему самого себе, втративши самого себе, герой змушений викривати змови за «фасадом» реабілітаційного центру. Адже хтось ж п’є його кров! Це ж не може бути лише хвороблива нічна фантазія. Підсумок таких пошуків — вічне падіння на самісіньке дно. У ту темряву власних жахів, які ніколи не відпустять.5️⃣ Жінка, що ферментує / A fermenting womanУ центрі картини — загнаний майстер, чарівник: людина, здатна створити з сукупності ціле, а з набору інгредієнтів — продукт. Та це не вільний митець, а загнана в кут персона. Причини ситуації «йти від ножа» криються, звісно, в лицемірній робочій етиці та жіночих страхах, але проблема значно глибша.Творча людина, що прирекла себе на працю без винагороди, віддає не просто частини себе (і це вже не «хлібне» тіло, як у фільмі Мейхельсона) — вона буквально дозволяє іншим поїдати те, що народжує. Цей біль, нестерпність тієї муки розбиває героїню в чудовій фінальній сцені, тоді як інші щасливо чавкають. Така вже ця робота — “готувати” страви з живого.

Дон Кіхот — це людина, що грає. Він поза собою (в екстазі) й між світами, занурений у своє вображення, у хитку й хибну пам’ять про світ. Його поява породжує мішанину, руйнує основи, загрожує достовірності та збуджує уяву. Таке становище переживають і ті, хто споглядає образи — застряг між уявним і реальним. А чим ще зайнятися людині?Дослідників Дон Кіхота вистачало: схопити, визначити його феномен прагнули Фуко, Борхес, Ортега-і-Гассет, Кундера. Режисер Террі Ґілліам ("Бразилія", "Страх і огида в Лас-Вегасі") замахнувся на складніше питання: чи можна вбити Дон Кіхота, зняти його напружену двоїстість? Особливо, якщо це ненароком породжений тобою Дон Кіхот...Продукт цього пошуку — супер-витримане кіно, що чекало на свого глядача понад 25 років. Ґілліам вісім разів починав роботу над фільмом з 1990 року, попри невдоволених продюсерів, відсутність фінансування, травм акторів та ураган на зйомках. За підтримки Артхаус Трафік вже незабаром ми зможемо побачити результат на "Краю" — показ фільму "Чоловік, який вбив Дон Кіхота" відбудеться у наступну суботу. 📅 21 червня (субота) ⏰ 16:00📍 Кирилівська 41, Module Exchange, Sound studio & workshop space.💰 250 грн*З посвідченням учасника бойових дій (УБД) – безкоштовно.✳️ Формат: у передмові до показу поговоримо на тему природи гри та художнього тексту, сутності твору та його підпорядкованності або незалежності від автора. Під час обговорення після фільму поставимо питання: що станеться, якщо вбити Дон Кіхота та що його замінить.📨Зареєструватись можна за посиланням.

У прокаті, що зараз триває в Жовтні, «Тіні забутих предків» вказано як «головний шедевр українського кіно» — гучна теза, набрана дрібним шрифтом на плакаті, яка є парафразою першого місця стрічки у списку «100 найкращих українських фільмів».Питання шедевральності — складне, кон’юнктурне й історично мінливе. Але певне уявлення можна скласти, якщо подивитися, які фільми Параджанов обійшов. Одразу за «Тінями» ідуть «Земля» Довженка — найбільш визнаний український фільм, із якого починається національний авторський кінематограф, — та «Людина з кіноапаратом» Вертова — стрічка, яку British Film Institute назвав найкращим документальним фільмом в історії кіно. Конкуренція більш ніж серйозна, і «класичні» роботи залишаються неперевершеними — лише одна стрічка, випущена за часів незалежності, потрапила в топ-10.Ми підготували невеликий текст про те, чому фільм Параджанова став розривом із радянським кінематографом свого часу, вступив в актуальний діалог зі світовим кінопроцесом і проклав шлях для нового українського авторського кіно.

Народження — це основна умова можливості смерті. Вони завжди нескінченно далеко, знаходячись при цьому безпосередньо близько одне від одного. Край народження — смерть, а край смерті — народження. Народження ми вже відзначили. Тепер черга смерті. Це було б патетично й вульгарно, якби йшлось про будь-кого іншого, крім Фассбіндера: остання картина як останній штрих до геніального твору розміром із життя. Проте очевидно — Райнер Вернер й близько не переймався такими дурницями, як «прижиттєвий памʼятник самому собі», — він просто хотів відпочити. Це пустощі, фільм-дурниця:Кіберпанкова ФРН майбутнього, Фассбіндер — поліцейський у леопардовому костюмі, що розслідує справу «Синьої пантери», має пістолет з леопардовим руківʼям та катається на білому мерседесі з леопардовим салоном. Поліцейські з макіяжем займаються терапією громадян, а на самого слідчого часом нападають невідомі мускулисті мужики в масках, колготках у клітинку та облягаючих сукнях, від яких йому вдається відбитись завдяки своєму помічнику. Є ще радикальна група Крисмопомпас й секретний 31-й поверх концерну, шеф у мініатюрному екрані портативного відеотелефону, купа коміксів й атмосферна електронна музика. Здавалося б — ідеальні компоненти на кіно-вінегрет. Що може піти не так?

Навіть найстрашніший кошмар — війна — має своє «після». Відібрані нами фільми у цей день обʼєднані якраз таким «після» Другої світової війни. Проте у кожному з них читається, як всяке «після» невідворотно перетікає у наступне «до»: 0️⃣ Німеччина, рік нульовий / Germania anno zero (1947), реж. Роберто РосселлініDeutschland im Jahre Null.Головна ілюзія — це можливість нуля. Завершене коло, замкнута епоха, забутий кошмар, після яких настає оновлення, відірване від своїх власних витоків та причин. Безнадійна мрія про початок без кінця (чи про завершення початку?) — марення нулем. І протверезляючі руїни як невідворотні свідки (наслідки) забав нещасних дітей із абсолютними початками. 1️⃣ Третя людина / The Third Man (1949), реж. Керол РідКерол Рід показує Відень, який ми не звикли бачити чи уявляти. У «Третій людині» столиця Австрії постає одразу після завершення Другої світової: розтрощений, знекровлений, роздертий на п'ять шматків, покроєний кордонами, блокпостами, під наглядом поліцій чотирьох держав: «Я уявляла звільнення зовсім інакше», — жаліється одна з персонажок.2️⃣ Хіросіма, кохання моє / Hiroshima mon amour (1959), реж. Ален РенеНаціональна японська катастрофа, повʼязана із поразкою у війні та її найбільш болісними слідами — двома знищеними атомними бомбами містами, — перетікає у приватну трагедію французької акторки, яка приїхала до Японії для участі у зйомках кіно, присвяченого подіям кінця Другої світової.3️⃣ Заміжжя Марії Браун / Die Ehe der Maria Braun (1979), реж. Райнер Вернер ФасбіндерЗа Фуко, повоєнна ФРН — перша в історії країна, що не породила власний ринок, а навпаки сама була породжена ним. Фассбіндер явно погоджується.На екрані — Марія Браун, яка провадить життя посеред порожнечі й перемішаних орієнтирів. Розгублена, Марія купує речі, та й сама перетворюється на корисну (успішну) річ. Здається, доля сприяє їй, і очікування про щасливе життя от-от справдяться. Та чи достатньо суми, аби породити сенс?

В 58-сторінковому листі, відправленому Веллсом на студію «Юніверсал» після того, як там вирішили перемонтувати його картину "Touch of Evil", декілька сторінок були присвячені усього одному моменту: режисер обурювався, що студія вставила у фільм короткий діалог між героями, в якому чоловік просить жінку зачинити двері в кімнаті готелю. Мабуть, це красномовніше за все описує підхід Веллса. Його фільми — не місце для незначного, пересічного. Деталі для нього важливі так само, як його власний погляд в амплуа актора, що дивиться на нас крізь екран, або прощання Марлен Дітріх, яка йде у далечінь ночі.В якомусь сенсі, «деталей», як свого роду дрібниць, у нього й немає. Усе суттєве, повнокровне й дихає широтою та величчю задуму. У його роботі на пікових точках співпадає кожен аспект кіномистецтва: від техніки та поетичності матеріалу до філософії кіно, його ідеї.Попри визнання й славу, яку Веллс заслужено отримав одразу, він залишався Автором — тим, хто творить відповідно до власного задуму. Він самостійно продюсував свої фільми, жертвував власними гонорарами заради повного контролю над виробництвом, що, своєю чергою, призводило до проблем із фінансуванням і до конфліктів в індустрії. І тому, попри потужний спадок, Веллс залишив по собі багато незавершених проєктів.З річницею, майстре.