Ні, я не можу. Виставляє хлопець фото з дружиною. Так і підписує: це ми з дружиною.Якась пані у коментарях: я вам не вірю. Вона не може бути вашою дружиною. Власне, це все, що варто знати про соцмережі і соціум загалом. Можна витратити більшу частину життя, щось пояснюючи чи відповідаючи на безглузді закиди. Я повернулася зі Швеції теж в ореолі чужого здивування. Який сенс їхати добу туди, день там і добу назад заради годинного виступу? Ну нехай двогодинного.Та хто його знає, чесно. Тим більше, я як завжди сумніваюся у своїх виступальних здібностях, думаю, що хтось би значно краще сказав і розумніше. Але хтось кращий і розумніший не доїхав, лишилася я :) Найсумніше мені було говорити не зі шведами, а з нашою діаспорою. Одна пані сказала: я не знаю, чи ми ще потрібні Україні. Чи нас захочуть прийняти назад, чи не будуть дорікати, що ми виїхали. Як би мені хотілося її запевнити, що ніхто не дорікне. Але я знаю, що це не так, що люди все одно будуть чіплятися через дрібниці, а вже через те, хто де і по яку сторону кордону опинився - це само собою.Але своє життя не можна будувати, озираючись на коментаторів у соцмережах чи випадкових людей з вулиці. Ми просто щось робимо, помиляємося, перероблюємо, пробуємо знову. Це завжди комусь не сподобається, хтось вам обов'язково розкаже, що треба було інакше.Ми взагалі не впливаємо на те, що вони говорять. Ми впливаємо тільки на те, чи станемо ми це слухати.