буденне За нами, у багажнику автівки, лежить пакет. В пакеті щось цвірінчить. Принаймні, ти і я це чуємо.///— А що, уже не «ми»? — питаєшся вранці, ледь продерши очі. — Хіба були «ми»? Це коли я таке пропустила??? — сміюся і весело закидаю всі свої манатки до наплічника. З будь-ким іншим, думаю, такого самого ранку, мені доводилося би шукати місця між відсирілими, а від того повідклеюваними шпалерами, куди можна було би залізти і сховатися. Натомість, я щебечу. Щось про вагітність, щось про сни з Миколою Зеровим, щось про пари. ///— Ви ж не проти, — питається таксист трохи згодом, — якщо я спинюся і віддам дещо? — Не проти, ми не поспішаємо. Переглядаємося. — А у вас там у пакеті щось… живе?? — Неживе, — відрізає таксист. "Це воно вже неживе чи ніколи і не було… живим?" — лишається питанням мною непоставленим. Від гріха подалі.Таксист гальмує у підворотні і ми намагаємося не звернути шиї, водночас з чим непомітно підглянути — що ж усе таки у пакеті. З нього дістають іще один пакет, у обмін на який наш водій отримує невигадливі 100 гривень. Коли ми продовжуємо рух, ти згадуєш, що страху не існує і, влучно користуючись цим, ділишся переживанням. — І все таки, ну дуже цікаво, що ж там у вас було… в цьому пакеті…— А це вже ви ніколи не дізнаєтеся, — підморгує водій. — Нічого-нічого, — кажу, — зате який же це благословенний простір для прози! Я напишу! Моєї прози варто боятися більше, ніж нашого ненадійного таксиста. Бути її героєм — заняття найсміливіших, як показує практика. ///Поки ти сопиш, я переконую себе, що в пакеті, швидше за все, лежали: — червʼяки для риболовлі;— корм для папужок;— ліки для хворої дружини;— чиста пара спідньої білизни;— баночка кабачкової ікри.Ввечері, поки прописую три вдячності за те, що сталося сьогодні, пишу:— Дякую, що нам мені і тобі, так і не відкрилося таїнство пластикового пакета. В моїй реальності страх існує, і мені таки страшно було виявити там прозаїчні труси.