Статистика telegram channel - @artliki

Микола Сеньковський народився 1893 року в містечку Пирятині на Полтавщині. Він здобув хорошу освіту і престижну на той час військово-інженерну спеціальність «фотограмметрія».Після поразки українських визвольних змагань початку 1920-х років Сеньковський відмовляється від повернення на підрадянську Україну, натомість емігрує до Галичини й осідає у селі Жаб’є — тогочасній неофіційній столиці Гуцульщини. Саме тут він починає фотографувати не лише ландшафти, а й людські обличчя.Фотограф не обмежується студійними портретами місцевої інтелігенції чи міщан. Микола йде високо в гори, знімає в найвіддаленіших оседках (так гуцули називають гірські хутори й присадиби). Він уникав так званого колоніального погляду, притаманного багатьом європейським фотографам того часу, які бачили в корінних народах екзотичних дикунів. Це був ранній, але надзвичайно успішний приклад культурної дипломатії та національного брендингу.📷 :Подружжя Сеньковських — Микола і Євгенія — у власному помешканні. Друга половина 1930-х рр.

Але трохи поміркувавши, я дійшла наступного висновку. Враження тієї дівчинки, як і мої власні - це лише суб'єктивні думки. Вони мало впливають на загальну світову оцінку та популярність сюжету про шекспірівських закоханих.Але чому ця світова оцінка саме така? - ось у чому питання! Мені здається в ті часи досить популярним був розвиток сюжету за планом "вони жили довго і щасливо і померли в один день". Але чомусь я впевнена, що набагато більше співпереживання викликали високі стосунки з фіналом, свідомо приреченим на драму. Принаймні чимало творів, як у живопису, так і у скульптурі, літературі та музиці, свідчить про це.Перед вами один з таких зразків – картина Гіллеліль і Гільдебранд: зустріч на сходах вежі, Фредерік В. Бертон, 1864 рік. Легенду про цих закоханих не переказую, скажу лише, що ця історія не менш трагічна, ніж Ромео та Джульєтта.Так ось, висновок. Напевно справжнім коханням тоді вважали таке, що проходило заборону, небезпеку та смертельні випробування. Ну, така естетика часу.

Перейшовши Дніпро, якщо шлях вів на південь, діставали з воза списи, заряджали рушниці і ховали гроші. У степах вже не було ні сіл, ні «зимівників», де можна було зупинитися. Від Запорожжя до Перекопу чумаки нікого не зустрічали, крім татарських табунів і отар, які блукали з чабанами диким степом. А ще – розбійницькі загони, які в степу нікого не боялися, і напасти на чумаків, перерізати, відняти волів і товар вважалося у них молодецтвом. Всі чумаки у валці мали зброю (причому здебільшого то були найкращі сучасні зразки) та завжди були готові дати відсіч нападникам. Як тільки виникала загроза нападу, чумаки будували «табір» у вигляді чотирикутника з возів. Такий укріплений табір було важко взяти нападаючим. Якщо ворогів було не так багато, то чумакам вдавалося від них відбитися і навіть захопити полонених.І це була унікальна оборонна тактика, якою ці хлопці володіли неперевершено. Тобто перед нами образ не лише "олігарха", а і досвідченого непереможного воїна!🖼 :Ю.Брандт, Молитва в степу, 1890

#повертаємо_своєЗавжди якось інтуїтивно вважала художницю Тетяну Яблонську радянсько-російською. Ну і відповідне ставлення до її творчості.Але ...✅ Народилася в Росії, але ще в дитинстві переїхала з батьками до України і до кінця життя саме Україна була її домівкою.✅ Писала у головному радянському художньому стилі - "соцреалізм". Але Яблонська розвивала й змінювала свою художню манеру усе своє довге й плідне творче життя. Зокрема, багато її творів імпресіоністські. Цікавилася народним мистецтвом, їздила по селах, особисто познайомилася з Марією Приймаченко. Практично весь тираж альбому Яблонської в народному стилі з віршами Івана Драча був знищений «за націоналізм»...✅ Була членом КПРС. Але й мала сміливість іти всупереч лінії партії. У 1968 році на з'їзді художників України вона різко розкритикувала опіку мистецтва партійними органами. Після з'їзду її картину «Життя триває» зняли з виставки «за ідеологічно невірний підхід»...🖼 :Тетяна Яблонська, "Автопортрет в українському костюмі", 1946

І все ж таки кобзарську проблему більшовики в такий спосіб не змогли вирішити – надто багато було тоді в Україні кобзарів і надто любили їх та поважали наші люди. Попереджали, ховали, передавали з рук в руки як найдорожчий і найсвятіший духовний скарб.Євгена Адамцевича вивозили в засніжені яри подалі від міста і кидали його, сліпого, там віч-на-віч із лютим холодом і розбитою бандурою. Лише дивом Адамцевичу вдалося уникнути жахливої ​​долі багатьох його українських побратимів з музичної зброї в епоху фізичної ліквідації окупаційним червоним режимом культури кобзарства та бандурства.***Віртуозний виконавець українських народних пісень, Адамцевич відомий як автор Запорізького маршу (козацького маршу) на підставі мелодії Івана Положая. Мелодія "Запорізького маршу" стала символом боротьби за незалежність України наприкінці 80-х років минулого століття. Під неї й досі відкривають сесії Верховної Ради, зустрічають потяги, влаштовують військові паради. Вона стала саундтреком культових фільмів: «Зникла грамота» та «Вогнем та мечем».https://youtu.be/p6wz3LJXZOQ?si=b8d7wm1EJtPhOkjb

«Ніч» — мармурова статуя, що зображує алегорію Ночі, створена італійським скульптором і художником Мікеланджело Буонарроті протягом 1526 — 1531 років. Статуя входить до композиції надгробку Джуліано Медичі у капелі Медичі.Це атлетична жінка, розташована на саркофазі зліва. Здається, що вона ледь втримується на похилій поверхні саркофагу, і може будь-якої миті з нього впасти. Її тіло вигнулося у неймовірно незручній позі, однак, вона сама зберігає надзвичайний спокій та безтурботність.Ще за життя Мікеланджело його статуї присвячували вірші. Рядки флорентійського поета Джованні Строцці, написані у середині 1540-их років: Цю постать Ночі, дивну й чудову,Що спить, лиш ангел міг її створитиЗ каміння і живу в сон занурити.Не віриш? Розбуди, почуєш мову Мені ж подобається віршована відповідь сімдесятирічного скульптора на це, яка надала іншого, політичного трактування її образу:Приємний сон. Камінням краще бути,Коли панують сором і нещастя.Не бачити, не чути — це є щастя.Мовчи. Благаю, дай мені заснути

Філіп Мерсьє, Сцена зі спектаклю "Безпечний чоловік", 1738Ця картина 1738 - ілюстрація до відомої п'єси 18 століття. Коллі Сіббер, популярний актор та автор п'єс, мріяв грати в трагедіях, але у підсумку прославився як комік. Найвідоміша з його п'єс - "Безпечний чоловік", написана в 1704 році. Сер Чарльз Ізі постійно зраджує своїй дружині, у тому числі зі служницями, а дружина заплющує на це очі і терпить. Якось вона застає невірного чоловіка і коханку сплячими і бачить, що з його лисої голови впала перука. Вона турбується, що зрадник застудиться, знімає з шиї стейнкерк (особливий мереживний шарф) та пов'язує йому на голову. Коли сер Ізі прокинувся і виявив на голові цей предмет, то був такий розчулений, що розкаявся і став на шлях виправлення. Ця сцена стала класикою і навіть отримала свою назву – "сцена зі стайнкерком". Історія неправдоподібна, але на кшталт моралі на той час означала " зрозуміти і пробачити ". П'єса успішно йшла на протязі 18 століття, викликаючи скупу сльозу англійських обивателей.

У цій історії є особливий момент. В ХІХ столітті в переважній більшості випадків опери співали в перекладі на мову, зрозумілу для глядачів. Традиція виконання опер мовою оригіналу, яка здебільшого є незрозумілою для публіки, сформувалася відносно недавно, у ХХ столітті, коли прогрес у міжнародному транспортному сполученні дозволив оперним співакам швидко переміщатися між країнами й континентами для того, щоб брати участь в оперних виставах у будь-якій точці світу. Наприкінці ХХ століття, провідні оперні театри світу, цілком усвідомлюючи неприйнятність виконання опери незрозумілою мовою, почали застосовувати технологію електронного табло, на якому глядачі могли прочитати дослівний переклад реплік, які в цей момент звучать зі сцени. Оперні критики із цього приводу зло кепкували, що на виставі публіка мала нагоду добре повправлятися у скорочитанні.Київський Фальстаф пролунав не мовою оригіналу, а в дуже дотепному і стильному українському перекладі поета Максима Стріхи. Тож у глядачів була можливість не лише насолодитись виконанням, а й реагувати на жарти лицаря-товстуна в реальному часі.

Миколаївський собор у Ніжині, пам'ятка архітектури національного значення, один із найбільш ранніх зразків українського бароко.#словничок У попередньому дописі я згадала термін "українське бароко". Це явище охопило всі види мистецтва – архітектуру, живопис, скульптуру, художній метал та гаптування.Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — мистецький стиль, що був поширений на українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII століттях. Виникнення українського бароко пов'язане з національно-визвольним піднесенням в середовищі запорізького козацтва, що додало українському бароко рис національного стилю.Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до аристократичності.Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало художній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Хоча до кінця XV століття друкована книга швидко витіснила традиційні та дуже дорогі ілюстровані рукописи, найбільші бібліофіли все ще замовляли їх. Вважається, що ілюструвати літературний твір Боттічеллі почав на замовлення одного з представників могутньої родини Медічі. На створення малюнків пішло багато років, і вони розкрили глибоке знання художником поеми Данте.Митці епохи Відродження були зачаровані автором «Божественної комедії», який жив на два століття раніше. Багато попередників Боттічеллі прикрашали рукописи «Божественної комедії», але саме його малюнки насичені подробицями і винятково точно дотримуються епосу Данте.Боттічеллі у нас (у мене принаймні точно) асоціюється з вишуканими картинами Весна і Народження Венери. Весь інтернет завалений розповідями про платонічне кохання художника до прекрасної Симонетти Веспуччі, фрагментами робіт із образами цієї найніжнішої красуні. І все-таки багато мистецтвознавців погоджуються з тим, що Карта Ада - одна з найбільш вражаючих робіт Боттічеллі.