18 березня 2022 року ми зустріли в селищі Мелекіне, недалеко Маріуполя. До нього ми добиралися пішки + на авто за день до цього. В Мелекіне на той момент вже вибралися тисячі маріупольців, покидаючи місто, яке штурмувала та обстрілювала з усього російська армія. Були зайняті всі бази відпочинку, дитячі табори, дачі та будинки селян.Всі йшли, їхали до школи та сільської ради. В школі бути сотні людей, хтось виходив чистенький з авто, хтось був в пропалених куртках та з брудним одягом. З дітьми, тваринами, валізами. Найголовніше, що там був зв'язок!, а ще можливість зарядити телефон. Це здавалося дивом, бо ми взагалі не знали новин. В холі стояло 2 черги — на зарядку телефонів у розетках та в шкільну їдальню. На той момент ми нормально не харчувалися з 10 березня, більше тижня на холодному пайку з обмеженою водою. На видали по тарілці якогось рагу, а в крані туалету можна було набрати холодну воду. Мені здалося, що я в раю. Там ще й можна було помити руки та обличчя. Але піднявся галас, і виявилося, що їжу роздають не всім. А тим, хто на неї здавав гроші. "Люди, которые живут в школе, сдали деньги на овощи и приготовили рагу. На каком основании посторонние берут еду?!", — кричала директорка школи. В цей момент в Маріуполі буквально вмирали з голоду, тому не дивно, що люди кинулися до їжі."Я больше не буду открывать школьные кабинеты для новоприбывших, потому что вы портите мебель и как потом дети будут учиться?!", — продовжувала директорка. На її очах розгорталася найбільша військова операція за останні 80 років, але вона не хотіла пускати на підлогу класів людей, які вийшли з пекла. В місті щодня гинули сотні/тисячі, а вона виганяла нас на вулицю. Там було -3 і вечоріло. Нас було сотні.В школу зайшов чоловік у цивільному, чи то місцевий чиновник чи вже росіянин, і сказав, щоб всі йшли в автобуси на Ростов, які стоять на шкільній парковці. Одразу стало зрозуміло, чому директорка виганяє зі школи. Хтось побіг одразу в авто, хтось категорично відмовлявся, хтось радився та сумнівався.Ми (я, мама, сестра и сусіди) розуміли, що в Ростов нам не можна. Це може бути квиток в один кінець, але де ми будемо ночувати? На вулиці в холоднечі? І тоді ми почали дзвонити всім. Я відкрила контакти в телефоні і почала надзвонювати кожному в алфавітному порядку. І дозвонилася до Тані, яка нас врятувала (розкажу згодом).Чомусь мені так запам'яталася та директорка з противним голосом, яка сварилася через рагу та меблі. Завжди боляче, коли таку бездушність роблять наші люди. Від росіян ти очікуєш всього, а ось така побутова ницість чогось так зачіпає. Я іноді думаю, як там та школа, чи все окей з меблями, як там пані директорка? Але не хочеться фокусуватися на цьому злі.В школі ми зустріли купу незнайомців, які робили для нас добро. Бабуся дала моїй сестрі носовичок, бо була нежить. Незнайома дівчина поділилася рідким милом, а чоловік привітав нас з виходом з міста і дав шоколадку. Ви розумієте, що тоді коштувала шоколадка? А ще ми зустріли хлопця з драм театру, в нього була порвана куртка після авіаудару, а ще в нього була папуга! Без клітки, просто сиділа на його плечах. "Коли вдарили, то клітку завалило, і я подумав, що все — вона загинула. Покликав, а вона вилетіла звідкись і сіла мені на плече. Так ми з нею йшли разом сюди". Я тримала її в руках, коли він ходи в чергу в їдальню. І хоч та школа, той страшний гамір сотень загублених людей, пошуки, дзвінки та крики роблять ці спогади дуже неприємними. Але все одно найбільше я згадую саме цю папугу в моїх руках і як до нас додзвонилася неймовірна Таня, сказавши: "Маша, отставить панику. Сейчас я все организую!".