Коли вирушаєш у генеалогічну мандрівку, ніколи не знаєш, чим вона завершиться. Це може бути нова зачіпка в дослідженні, знайдена родинна гілка, а інколи — ще одна таємниця, яку доведеться розгадувати.Але їдучи сьогодні у справах дослідження в старовинне село Вуйна, поруч із моєю Куманівкою, я точно не очікував потрапити на концерт мандоліни і баяна. А проте саме це й сталося.Ще раніше від родичів я дізнався про Михайла Земляного з Куманівки — довгожителя, який пам’ятає чимало цікавих історій про старі часи. Вирішив відвідати його сьогодні й розпитати. Пан Михайло, на жаль, втратив зір (як і його дружина, пані Оля), але пам’ять у нього тримається міцно. Ми поговорили про Куманівку, родину поміщиків Кушакевичів і польську поетесу-феміністку Марію Конопницьку, яка, як виявилося, відвідувала Куманівку і була знайома з Катериною Кушакевич.А найцікавіше почалося тоді, коли пан Михайло раптом запитав: «А хочете, ми вам заграємо?» І почався імпровізований концерт — майже на годину. Без пафосу, без підготовки, просто тому, що музика для них — жива справа. Було відчутно, що це не “для гостя”, а частина їхнього звичного життя, яка тримає ритм навіть тоді, коли багато іншого вже втрачено. І слухати це було по-особливому добре.Одним словом — розпитуйте старожилів про все, що вони пам’ятають. У їхній пам’яті зазвичай ховаються речі, яких не знайдеш у жодному архіві.Бо інколи справжня історія — це не документ. Це голос, який ще звучить.