​​Перемігши у двобої за доступ до оцифрованих фондів зі змієм на ім’я "ДАВіО", я нарешті здобув те, що шукав: у скарбах цього змія знайшов п’ять останніх метричних книг села Ширмівка. Саме їх мені бракувало, щоб почати дослідження однієї з найменш відомих гілок мого родоводу.І ось, переглядаючи записи початку XX століття, я знову бачу знайому й завжди страшну картину: сторінка за сторінкою, смерть за смертю — переважно діти. Скільки разів у різних селах я вже натрапляв на це, а звикнути все одно неможливо.Трохи цифр. За 1913 рік у Ширмівці померла 141 особа: 101 дитина віком до 16 років і 35 дорослих. Тобто на одного дорослого — три дитини. Думаю, схожий розподіл буде й в інших населених пунктах того часу. Але ось що справді дивне: якщо ви підете на будь-яке старе кладовище з похованнями початку XX століття, ви не знайдете там такої кількості дитячих могил. Їх — одиниці. Перше, що спадає на думку — дитячі поховання просто не збереглися. Минуло понад сто років, час нещадний. Але чисто статистично: якщо дітей помирало втричі більше, ніж дорослих, то й до нашого часу їхніх могил мало б зберегтися бодай у два-три рази більше. А їх — немає. Чому?Може, дітей не вважали «повноцінними» членами громади? Можливо, їм не ставили кам’яних чи металевих хрестів — обмежувалися дерев’яними, які зникали разом із пам’яттю? Може, за їхніми могилами не доглядали так ретельно як за похованнями дорослих?Запитань наразі більше, ніж відповідей. А що ви думаєте з цього приводу?